Тим часом Шуберт встиг поголитися, переодягнутися у савітську військову уніформу, що вже висохла, й, опустивши сидушку розсістися у «вілісі». Якби колишньому піхотинцеві ще друге око й хоч би на тиждень офіцерський сухпайок, то йому б ціни не було!..
Але мене хилило до сну і я вирішив знехтувати забобоном – не спати на захід сонця – й, залишивши Віллі у машині, поплівся у свою клуню.
Якби облава почалася у цю мить, вони б взяли нас тепленькими… З дверей клуні, з горба, я ще деякий час оглядав долину.
Про те, що тут раніше відбувся бій, нагадували хіба свіжі гільзи, які я, втім, старанно визбирав, і дві «льожки»-вм’ятини та вим’яті смуги у коноплях, у тих місцях, де ми тягли тіла гарнізонників… Але мої повіки ставали все важчими, а ноги начеб ватяними. Ще встиг запам’ятати велику рибину, що кинулася неподалік того місця, де рвалися у воді гранати.
Прокинувся я від холодриги, а коли розплющив очі, навкруги була темрява. Я проспав набагато довше, ніж думав. Від цвіркунів, що, здавалося, сиділи в усіх кутках клуні, могло закласти у вухах.
Віллі я застав там, де й залишив, у машині. Колишній піхотинець був свіжий і підтягнутий, ніби й не спав. Чому він тоді не розбудив мене? Уночі ми ж повинні були виїхати? Чи, може, він боявся, що я наполягатиму на нічному рейді до Крем’янця?.. Я пройшов повз машину до «монаха» і трохи промив очі.
– Йду до села, до світанку вернуся, – сказав я і рушив у нічний ліс в надії за горбом вийти на прямішу дорогу, але за хвилину Віллі наздогнав мене і сказав, що йде зі мною.
У нього з рота несло так само, як і з мого, і я порадив йому пожувати трави, аби перебити запах перегару. Не хотілося засмучувати матір. Аж враз через кілька кроків він захарчав, як кіт, і став голосно плюватися.
– Ти, курво німецька, мало того, що напоїв мене, що стріляти не вмієш і тікають від тебе всі кому не лінь, то ще й кропиву від трави не відрізниш…
– Болшой дупа так думати, – буркнув Шуберт, усе ще відпльовуючись.
– І для чого ти витягнув того бутля?
– Бут?.. Бутль?.. – наче передражнюючи, пробував повторити за мною Віллі.
– Ти просто не хотів, щоб ми їхали! Кайзер ти недобитий! – продовжував я шпетити колишнього піхотинця, хоч і розумів, що тільки зганяю на ньому злість.
– Кайзер капут! – кинув він, усе ще відпльовуючись.
У темряві я не бачив його обличчя, але з інтонації вловив, здається, навіть якусь нотку іронії.
І ще, з кожним кроком я все більше відчував, що вибрана мною пара чобіт, із тих, що ми познімали з убитих рускіх, виявилася дещо затісною. Треб’ло спробувати інші, але вертатися не хотілося, і я вирішив, що до села, туди й назад, якось уже дійду і в цих. А коли ми нарешті вийшли на лісову дорогу, яка в темряві ледь вгадувалась, то треба було квапитися, до світанку залишалося не так уже й багато часу.
– Якщо вони й почнуть, то почнуть із Кіптихи, – сказав я начеб сам до себе. – Раніше вони починали саме звідти. Ну, або ще з крем’янецького шляху. Якщо зі шляху, тоді нам гаплик! Але звідти раз починали й ваші…
Віллі, здавалося, залишив мої слова без уваги. Ми якраз наближалися до шляху, і вже не вперше, мабуть, усе ще зі злості я знову нагадав йому, як на Великдень, у сорок третьому, у цьому видолинку ми дали перцю його колєґам. Тоді колишній піхотинець врешті-решт огризнувся, мовляв, чого я тепер боюся облави рускіх, коли тоді побив цілу колону німців? І ще Віллі запитав так само каліченою російською, чи й справді я отримую задоволення, розповідаючи йому про це.
– З ким тут побалакаєш, коли кругом одні окупанти!.. – спромігся я на якусь іронію, ковзнувши поглядом по лейтенантських погонах на худих плечах Віллі.
Після сну я все ще почувався кепсько.
– А тепер я ще й у твоїй банді!.. – смикнув плечима колишній піхотинець, не оглядаючись, начеб я кольнув його багнетом між лопатки.
– І то також правда, – погодився я, безглуздо було гиркатися далі.
– Болшой дупа так думати…
– А тобі треба хоч трохи вивчити українську, – на рові перед дорогою, вийшовши з вузької стежки, зміг я нарешті порівнятися з Віллі.
– Но! Я знаю! – сказав він, вдивляючись у клапті туману, що піднімалися з виярка перед селом. – О, дай Боже на здоров’я, німецька курва!..
Ми вийшли з лісу й, пройшовши насипом ще метрів сто, поки поминули той виярок, а тоді перебігли дорогу й клином лісу вибрели поза людські городи, аби найкоротшим шляхом дістатися до нашого обійстя. Роси на межі було мало, і ще я помітив, що зірки тільки де-не-де блимали у просвітах між хмарами.