– Почекаємо. Вони ще раз прийдуть, – повторив я, начеб сам до себе. – Але машину треба перекотити в інше місце…
– Болшой дупа! – буркнув баварець, хоч я так і не зрозумів, до чого він це.
А коли колишній піхотинець завів «віліса» й проїхав ним, обвішаним гілляками, метрів сто вздовж вільшаника, то у цей момент він видався мені схожим на справжнього німця. Він заїхав майже в саме болото, місцями залишаючи на мураві чіткі відбитки шин. Потім ми ще нарубали й докидали на машину свіжих гілляк… І я ще встиг здивуватися гнізду іволги, що висіло на гіллі плакучої верби, мов в’язана рукавичка чи капшук з круглим віконцем, давно такого не бачив.
– Диви – гніздо! Тут не рубай, – показав я баварцеві, але він і сам уже побачив його і, здається, також здивувався.
11. Ластівка з дощу
Перемацавши з німецькою ретельністю набої й припаси, Віллі знову розклав усе це на задній сідушці, начеб запам’ятовуючи, де що кладе. Залишилося ще трохи риби з тієї, що ми запекли на вогні й не доїли, і він також поклав її за сідушку Після цього ми знову розділилися.
Баварець обрав собі місцем засідки все той же ялинник, тільки трохи ближче того місця, куди ми перекотили машину, і насправді він просто залишився біля неї на сторожі. Я ж повернувся до своєї клуні в коноплях, перекошений верх якої було видно з ялинника. Сигналом попередження залишався крик сови, на крайній випадок – постріл.
Сонце вже піднялося над лісом, і хоч сам його сліпучий диск, поки я обходив Ставки, лише раз з’явився у просвітку між кудлатими сірими хмарами, у повітрі парило немилосердно. Здавалося, все принишкло в очікуванні неминучої зливи: і трави, й води, і птахи, і навіть жаби… Лише найменші з них – кумки – невтомно викликали дощ із вербових та ліщинових кущів, на гілках яких вони переважно сиділи. А ще цвіркуни у коноплях не стихали ні на мить. Вони мене й заколисали.
Там, у клуні, мене й застала гроза, з громами і блискавками. Грім мене й розбудив. До того ж скоро виявилося, що старі, струпішані, порослі мохом сніпки на клуні у багатьох місцях протікають.
За трухлявими одвірками поверх конопель виднівся схил горба по той бік видолинка й контури лісу за пеленою дощу…
Коли спав, знову снилося, як стріляю. І спершу здалося, що гроза була лише відлунням того бою, де я гатив з «гочкіса» саме в тому напрямку над коноплями, по схилу горба, і навіть бачив, як кулі сікли траву й дерн розлітався клаптями, хоч насправді з такої відстані я аж ніяк не міг цього бачити. Я знову чув вигуки: «Сєргєїч, абхаді ету суку слєва!» – й улюлюкання долітало десь збоку все ближче й ближче.
Потім той лисий за коноплями немов спотикнувся, упав і двічі дриґнув ногами, а тоді зверху щось бахнуло, і я ще встиг подумати, що вони закинули лимонку на сніпки… Так і прокинувся.
Я пересунув сіно у ближній від входу куток, що видався мені найсухішим, сів, упершись спиною в стіну, й знову заплющив очі… І ще деякий час продовжував відстрілюватися, чув улюлюкання і бачив схил горба, і знову той лисий за коноплями упав й знову двічі дриґнув ногами. Але тепер я вже розумів, що це сон. Либонь, інші сни мені тепер і не світять, ще встиг подумати, розплющуючи очі після наступного удару в небі… Потім сидів і просто слухав дзюрчання води зі стріхи.
Над клунею й далі раз по раз гриміло, а із стелі у протилежному кутку вже накапало цілу калюжу. Я чомусь подумав про тих людей, які вчора ще до з’яви гарнізонників звозили сіно. Напевне, я їм навіть заздрив, тільки не хотів собі у цьому зізнаватися… Звичніше було думати, що я тут не просто так шастаю лісом, а воюю й за них.
Але ж хто все-таки був коло «віліса»? Де поділися тушонка й гранати?.. І що робити далі, коли допомоги чекати нема звідки? Всі наші хлопці якщо не у землі, то по тюрмах та Сибірах, і, можливо, лише одиницям удалося «легалізуватися» тут чи пробитися на Захід. Тепер, зі сну, спостерігаючи, як за порогом клуні понуро похитувалися під дощем коноплі, все явилося ще у темніших тонах, ще очевиднішою була наша приреченість.
День-два – максимум, на що ми могли розраховувати, поки рускі кинуться пропажі своїх. А тоді цей спорожнілий ліс, з якого, якщо подумати, то й нема куди відступати, що колись повнився голосами хлопців і був свідком того, як ми починали і куди верталися з рейдів, і де ми прощалися з братом, завтра стане нашою могилою, так само як учора став могилою наших ворогів… Але тут ці ублюдки нас не поховають і людям не дадуть поховати. Вони кинуть нас під школою, як раніше не раз робили з нашими хлопцями, а стукачі виглядатимуть, хто прийде оплакувати…