– Ніякий він не мій. Ти – мій!.. – відповіла вона, і наші погляди знову зустрілися. – Аз ним так, в основному про погоду… Інтелігентний такий, все м’ятними карамельками пригощає і називає себе чекістом… Але відчуваю, при нагоді поставив би до стінки, не задумався. Очі такі олов’яні, водянисті, холодні як лід.
– Ввалити б між роги, вмить би розтанув!..
– Олексо, перестань, не будь таким, – пригорнулася до мене Уля.
Я хотів було згадати про її двоюрідного брата Дмитра, якого ще перші савіти у сорок першому коли німці раптово натиснули, разом з тисячами інших порішили у крем’янецькій тюрмі. Його знайшли серед гори трупів з виколотими очима й дротом від вуха до вуха, протягнутим навиліт. Що ті звірі поробили там з людьми – неможливо й описати. Після того багато наших хлопців заприсяглися чавити ту сволоту, де тільки можна…
Але погляд її фіалкових очей був чистим і твердим, і я зрозумів, що вона нічого не забула. І не місце, і не час було влаштовувати їй зараз допит.
– Бідна моя, дорога Улю, пробач мені за все, – притис я її до себе міцно, поцілував у скроню.
– Ти так ніби зібрався помирати чи, може, хочеш здаватися?
– Здаватися не буду.
– От і не здавайся!..
– Такою ти подобаєшся мені ще більше.
– Тоді вибирайся звідси. І постарайся залишитися живим. І ще… – Вона кинула погляд повз мене десь за одвірки, на ліс, а тоді перевела його на куток, де стояв зіпертий на стіну «пепеша».
– Що ще?.. – запитав я.
– Мені час іти…
– Так, час.
– А як би ти назвав сина, якби він у тебе був?
– Сина? Ти про що?..
– Та ні, не думай, я просто так.
– Якщо син, то – Андрій, якщо брат, то – Василь, якщо батько, то – Тарас! – заскочений зненацька, бовкнув я, аби не мовчати.
– Але ж твій батько був не Тарас?
– Зате брат Василь, і ти його знаєш. То була його приказка така.
– А ти сам як думаєш?
– І я так думаю.
Уля обняла мене за шию і міцно поцілувала в губи. У цю мить я почув крик сови, раз, а потім ще раз. Я відразу визначив, що це Віллі.
– Може, зачекай, я подивлюся, що там сталося?
– Що, навчив німця кричати совою? – здогадалася Уля.
– Хочеш його побачити?
– Гадаю, не варто. Для нас обох так буде краще, якщо ми не будемо одне одного бачити…
– І справді, я й забув, що ти тепер ще й не наша агентка…
– Ага, у вашій боївці саме такої і бракує, – посміхнулася Уля, підійшовши до ровера.
– Усе-таки краще зачекай, поки я вернуся, – сказав я і, взявши «пепеша», вийшов з клуні.
Виявилося, колишній піхотинець просто хотів переконатися, чи не сплю я на посту. Видно, він сам до того куняв у «вілісі» під тихий шурхіт дощу, а тепер заходився вдавати пильного. Я так і сказав йому. Але коли вернувся назад до клуні, то моєї Ластівки там уже не було. Вона вирішила піти не попрощавшись. Може, і справді, щоб не ятрити душу, так було краще… Але її шлях видавали відбитки шин. І я якось мимоволі неквапом пішов слідом. Вирішив, поки ліс, назирці супроводжувати Улю до села.
Проте коли я нарешті зміг її побачити, вона, тільки-но поминувши джерела, якраз почала слизькатись, випихаючи під горбаку ровера, то відразу ж і окликнув, щоб зачекала. Я сказав, що проведу її трохи. Вона мовчки віддала мені в руки ровера, але за кілька кроків зауважила, що далі вододілу мені йти не варто, мовляв, можемо наткнутися на когось із сільських.
– Далі й не піду, – погодився я, але все ж за вододілом ми пройшли ще два рази стільки.
Дійшли аж до старого дуба, за яким між деревами вже проглядалася ще з дитинства пам’ятна галявина Позіхайло. Уля говорила про останні інститутські іспити, про своє направлення у школу, в село Гриньки, – це на самій межі біля колишнього польсько-савітського кордону.
Казала, що вже навідувалася туди на оглядини і що їй там навіть квартиру підшукали, та й що директор нічогенький…
– А ото ж навесні почали і в нашому селі школу будувати, ти що, не чув? Буде десятирічка, то, може, й мені вже тут місце буде.
– Чому ж? Чув… Тільки чого вони там вчити будуть?.. Але хай будують, із собою не заберуть… Люблю новобудови. Я навіть уночі ходив дивитися, то зразу коло старої школи… Там, де наших хлопців помордованих на сніг викидали…
– З того кар’єру, що на Поповій Горі, камінь возять, – мовби не чуючи мене, продовжила Уля, але враз осіклася. – А хто тобі про хлопців розказував, мати? Тебе ж тоді вже не було тут?
– Так, мати.
– Але твоя мати не бачила, а я бачила… Їх не там, їх коло Мошкової корчми порізаних-побитих з воза поскидали, а то – через дорогу від школи… Але там наших не було, бо нас погнали дивитися. Чула потім, що то були юськовецькі хлопці, а один ніби аж з Ямполя…