Видно, вже почалися черешні. А діти, вочевидь, з вікнинецьких хуторів, а може, і з самих Вікнин, Малих чи Великих? Я провів поглядом дітей і спустився нижче у долину й далі побрів виярками вздовж Градової. Тут виявилося надто людно, і я розумів, що кожної хвилини ризикую ненароком на когось натрапити.
На вікнинецьких хуторах жили Богачуки-Ґедзі і вся їхня родина. Зі слів матері я знав, та й Уля ще раніше також це підтвердила, що всі вони живі й здорові, і у селі й далі порядкує старший із Ґедзів Грицько, а Василь навіть записався в комуністи – у ті, що нам робити, а їм їсти!..
І тоді я подумав, що перебуваю якраз на півдорозі між Чорним Лісом і хуторами. «А чому б мені зараз і не провідати Ґедзів?» – раз закравшись, ця думка вже не вилітала з голови, хоч спершу я начеб і пробував себе зупинити. Але найменше, що мені хотілося тепер, – це понуро чекати вечора, поки стемніє і ми спробуємо вибратися звідси. Після того, що мені сказала Уля – про сина, в мене з’явилася якась нова незрозуміла сила, що продовжувала рухати мною. Душа моя рвалася діяти.
Вбивство Крука було справою рук Богачуків. І тепер уже не так важливо, хто саме з них стріляв у курінного – Ліщина чи хтось із шваґрів, бо ж усі вони були там під лопушнянським лісом, і тепер уже очевидно, що вони ще тоді продалися…
А може, мене саме для цього й послано. Може, тому я ще досі не здох, і мене знову повернуло сюди, у наш ліс? Для відплати! Шляхи Господні несповідимі!.. Словом, прости-помилуй! І – вперед!.. Бо ж хто, крім мене, ще нагадає тим запроданцям про Крука? Я ставив собі питання і напрочуд легко знаходив відповіді. Як завжди, коли є мета і коли відома дорога.
Далі по схилу знову почалося рідке передлісся, і мені належало пройти ще більше кілометра до першого хутора. Через рану я мусив двічі відпочивати, і тому цей шлях зайняв трохи більше часу, ніж я думав. Цей хутір з п’яти хат називався Раковець, наче від того, що колись тут у Градовій водилася тьма раків. Але то було ще не за моєї пам’яті.
Відтак, я поминув той наче б збезлюднілий Раковець без раків, а потім залишив осторонь іще один хутірець, аж поки не підійшов до старого саду, за яким, власне, й починалися Ґедзі. Той хутір так і називали.
Я добре пам’ятав і той сад, і велику хату за садом під червоною черепицею – родинне гніздо усіх Ґедзів, бо ж не раз і сам приносив сюди ґрипси.
13. У підкидного з гранатою
Підійшовши до саду, я проявив неабияку обережність і добрих півгодини просидів на межі за кущами, придивляючись, прислухаючись і навіть принюхуючись до всіх навколишніх рухів, запахів і звуків. Віддалені людські голоси, дитячий вереск, собаки й півні, й пісня жайворонка, що ледь помітною цяткою тріпотів над головою. Начеб нічого підозрілого.
Аж враз звідти, від обійстя, вітерець доніс музику, а через мить і слова:
гикав рипучий жіночий голос. Було схоже на патефон. Веселяться холуї, крутять кацапське і не стидаються. Але їхня безпечність мені тільки на руку. Бо якщо вони озброєні і побачать мене передчасно, важко буде мені самому проти них.
Пригнувшись, я перебіг через сад між старими яблунями й грушами до стодоли. Старі, почорнілі від часу дошки-поперечки у стіні розсохлися, засторонок був порожній, аж виметений, і крізь навстіж прочинені широкі двері я побачив частину подвір’я. І треба ж такому статися! Як змієлов я натрапив на гніздо, де на сонечку, мов вужі, вигрівалися мої колишні «побратими».
Я відразу упізнав трьох Ґедзів: Грицько, Василь і Максим – усі були тут. Якщо мені судилося жити останній день, то і цим сукам також. Розкабаніли, помітно постаршали, а так ще нівроку. Було на подвірку й двоє чужих. Один молоденький, а інший – у військового крою кітелі, лисуватий, говорив не по-нашому. В основному тільки він і говорив. Також на якогось уполномоченого тягне…
Із самовдоволених пик і жвавої жестикуляції неважко було здогадатися, що десь перед тим усі вони підвелися з-за стола і тепер от посідали посеред подвір’я на винесених з хати стільцях, безпечні й ситі, а Грицько ще й широку лавку виніс. Спершу я не міг зрозуміти, що вони збираються робити, аж поки не побачив у руках уполномоченого колоди карт. «Уполномоченого ще не замоченого», – мимоволі скаламбурив я подумки.
Але треб’ло підібратися трохи ближче, і, припавши до стіни, я почав повільно рухатися в обхід стодоли. Не будучи впевненим, чи нема на подвір’ї собаки, йшов дуже обережно. Так я дійшов до кінця стіни, а відтак – і саду, далі за широкою межею був город. Уздовж межі були запхані у землю тички, й по них плелася квасоля, створюючи густе плетиво, і це маскувало мене від сусідського обійстя.