– І що з батьком?
– П’ять років дали. У тюрмі, в Херсоні, – понуро кинув хлопець. – Він із вашим дядьком Степаном сидів, їх разом і забрали за рознарядкою. Ваш же дядько також у Херсоні відбував…
– То ви знаєте дядька Степана?
– А хто ж його не знає? – у свою чергу здивувалися хлопці. – Ми вже й псевдо собі підібрали, – начеб продовжував доповідати той перший, що з Андрійчуків. – Я – Бурий, а він – Довгий…
– Але ж ти вроді довший…
– А щоб ніхто не здогадався, – знайшовся на відповідь хлопчина. – То нас так між хлопцями… – додав, переминаючись з ноги на ногу.
– Щось воно, як по-вуличному.
– Ну от, так ми й думали… Ну, тоді я буду «Тарас», а він – «Василь»?
– А чого так? – Мені були цікаві ці хлопченята, і ще з’явилося давно забуте відчуття ніби початку якоїсь гри.
– О! А хіба ви не чули: якщо батько, то – Тарас, а брат, то – Василь…
– …а син – то Андрій!.. – продовжив замість хлопця. – Бачиш, чув. А от звідки ти таке знаєш?
– Так кажуть, – відповів той Андрійчуків хлопець, а я подумав, що от братова приказка за десять років стала вже народною. – То ви нас берете?
– А куди ви хочете?
– Ну як? За Україну! – сказав Андрійчуків.
– Воювати за Україну – тихо повторив той із Грабовських.
– Ясно, мало що батька, хочеш, щоб ще й матір забрали? – поставив я перед ним питання.
Замовкли обидва, тільки зиркали на мене з-під лоба.
Віллі вже позбирав і відніс гранати й вернувся за консервами. Наші погляди на мить зустрілися, і я побачив у його єдиному оці якусь начеб розгубленість, тривогу й співчуття водночас. І я, може, ще б трохи довше поговорив з хлопцями, той Іван був дуже схожий на нашого кулеметника Діброву, який також походив з Андрійчуків, і мені цікаво було дізнатися, ким він йому доводився і що потім з ним сталося, але, побачивши в погляді баварця ту тривогу і страх, я передумав розпитувати.
Я наказав Віллі скидати тушонку назад у наплічники й залишити тут.
– Ну, хлопці, а може, ви не до тих прийшли? – повторив я своє запитання.
– Дядьку, та ж ми вас знаємо, – випалив той нижчий, що мав бути Довгим. – Ви – дядько Олекса! Олекса Гомелюк… Баби Гомелючки син…
– А звідки ви мене знаєте?
– То ви нас не знаєте, а ми вас знаємо. Ще як малими були, бачили не раз у селі…
– Ну, а ще що ви знаєте?
– У селі вже відомо, що у Чорному Лісі була стрілянина. То ми ото перший раз удосвіта прийшли подивитися і натрапили на машину…
– Із вами ще хтось був?
– Мій молодший брат Петрик, але тепер ми його не взяли, – відповів усе той же Андрійчуків. – Надурили, що йдемо в інше місце. Але не бійтесь, він нікому не скаже… Він, малий, думає, що то рускі… І ми також так думали, але бачили, як ви верталися…
– То ви нас бачили?
– Так, ми в кущах лежали і тоді вас упізнали, – зізнався той з Андрійчуків. – І як ви казали, що «вони ще раз прийдуть», ми також чули.
– Дядьку, вас що, на парашуті скинули? – стишив голос другий, той, що мав бути Довгим, і по-змовницькому кивнув головою у бік Віллі. – А то хто, не наш?.. – почав було, але враз осікся, коли Андрійчуків торкнув його ліктем у спину.
– От що, вояки! – сказав я, намагаючись надати своєму голосу примирливої, лагідної тональності, зрештою хлопці на неї заслуговували. – Гранати ми забрали, консерви залишаємо… А тепер наплічники на плечі й додому… А про тушонку, то придумайте щось, де взяли, – не даючи хлопцям слова, продовжив я далі. – Ну, може, скажіть, що помогли рускім машину з болота випхати і вони розщедрилися, – кинув я їм підказку.
– Ми б їм помогли!.. – буркнув Андрійчуків. – Догнали б і ще раз помогли!
– Лишіть хоч по гранаті, – враз попросив той другий.
– Ну-ну! Дурні жертви нам ні до чого… І моя вам порада, я ж сам такий, як ви, колись у ліс прийшов: вертайтеся, хлопці, додому. І ще – поступіть десь вчитися. Ваш час ще прийде. А зараз, вибачайте, не до вас. Нас тут скоро також не буде. І ще… – Я оглянувся на колишнього піхотинця, але ніде його не побачив. – Про те, що тут були і що бачили, нікому.
– Ясне діло, могли й не казати… – відповіли в один голос.
– Ну, якщо ясне, то добре… Ви ж розумієте, що з вами зроблять, якщо дізнаються, що ви тут були. Так що забудьте.
– Дядьку Олексо, то ви останній з наших?..
– То як рахувати, останній? Може, я й перший! – спробував пожартувати.
– То що, будуть ще скидати? – тицьнув великим пальцем у небо той з Грабовських, вочевидь, мої слова хлопці потрактували по-своєму.
– Вертайтесь по домах і пам’ятайте, що я вам сказав.