Ні, не спить. Умирає в палаті Брайнін, людина, яка прочинила двері у Всесвіт, прийшла на допомогу людям далекої планети. Вмирає і жде. Кожна мить для нього — нестерпні муки: удар був смертельний.
Дві години.
Десять хвилин на третю. Валентин поклав руку на білий важіль. Важіль посунувся, — ну, до кінця!
Звичне падіння безодні, вибух світлових променів, і — скільки облич, скільки піднятих рук! Здається, чути, як люди вигукують: перемога!
А ось гірський масив. І тут люди. Але чому вони подають якісь застережливі знаки?..
— Валентине Петровичу! — Це за дверима кричить Ольга Федорівна. — Швидше!
Валентин підхоплюється з стільця.
— Вас!.. — Ольга не може стримати сліз.
Валентин вибігає з будиночка. Навколо ніч, і тільки одне вікно світиться вдалині. Це в палаті Брайніна. Валентин біжить через подвір’я, перечеплюється на східцях:
— Євграфе Федоровичу!
Назустріч з білої подушки погляд: що?..
— Перемога! — кричить Валентин. — Вони перемогли!
Хапає худу руку, припадає до неї губами. У Валентина більше ніж радість: рука останнім зусиллям тягнеться до його голови, пестить. І за цю мить Валентин ладен віддати усі прожиті вісімнадцять років.
Кімнату на мить осяває синя блискавка. З рук Ольги падає склянка з водою.
Валентин не вимкнув апарат.
Удвох вони заходять до лабораторії. Бачать щит, котрий повис на дротах, схилені на пульт мертві білі циферблати.
Але тека з кресленнями і формулами у Валентинових руках. І попереду ціле життя. Люди прийдуть до тебе, Голубинко!
ТАНЦЮЮЧІ ЛІНІЇ ВАНДЕРВЕЛЬДЕ
Хроніка про прихідців
Коли я увійшов до кабінету редактора, — видовженої сплющеної дев’ятнадцятьма поверхами кімнати, — то вже знав, що нічого доброго чекати не доведеться. Редактор сам викликав мене по телефону; так він робив із молодими співробітниками, коли досвідченіші були зайняті.
Привітавшись, я тупцював біля дверей і не наважувався спитати, чого мене викликано. Редактор не підводив очей від паперів, вигляд у нього був похмурий. “Зараз вліпить догану”,— подумки вирішив я; чомусь здалося, що гірше догани нічого бути не може. День починався кепсько.
— Ви? — неголосно спитав редактор, про щось розмірковуючи; ім’я моє він, звичайно, знав.
— Так… — відповів я, цілковито переконавшись, що догани не минути. От тільки — за що?
— Напишіть про лінії Вандервельде, — сказав редактор, відірвавшись нарешті від паперів.
— Про лінії? — перепитав я, бо відчув себе кроликом, котрого збираються засмажити.
Історія з лініями щойно відшуміла на Землі і справила враження землетрусу. Астрономи й досі розводять руками: “Хіба можна було таке припустити?” Космонавти присоромлені: вони більше за всіх вірили в братів по розуму. А філософи — на те вони й філософи, щоб узагальнювати все, що робиться в світі, — кажуть глибокодумно і коротко: “Буває…” І от — треба писати про лінії.
— Але… — я вдався до незаперечного доказу. — Про них написано усе!
Про лінії справді було написано все — від вуличних пісеньок до наукових трактатів.
— Знаю! — редактор і бровою не ворухнув на мій рішучий випад. — Однак я не бачив статті, — провадив далі,— яку можна було б беззастережно надрукувати в дитячому журналі. Без знаків оклику і математичних викладок. От і зробіть таку статтю-хроніку.
Це полегшувало завдання. Я відчув, що спливаю на поверхню: уявна догана, ніби грузило, відчепилася від моїх ніг.
— І, будь ласка, без фантастики, — попередив редактор. — Борони вас боже від цього захоплення! Життя, знаєте… — Редактор любив погомоніти про життя: йому виповнилося п’ятдесят два, а кожний вік має схильність до своїх тем. — Словом, життя обходиться без фантастики, — підсумував він. — У цьому нас переконали ті самі лінії.
З кабінету я пішов, давши згоду на статтю, але не маючи ніякого бажання писати про нещасні лінії.
Через п’ять днів я знову був у редактора і хвилювався не менше, ніж раніше.
— Та-ак… — казав шеф, гортаючи мою статтю. — Тут, — помітив він червоним олівцем, — треба скреслити діалог. І тут необхідне скорочення.
Редактор для нас, молодих журналістів, був справжнім богом. Не нами і не нашими бажаннями робляться статті. Вони виходять такими, якими їх робить редактор та його невтомний олівець. Якщо він казав, що треба зняти діалог, — отже, треба. Я спостерігав, як він супить брови в тому чи іншому місці статті, мружить очі чи починає терти підборіддя. Всі ці ознаки були нам добре відомі, але не варто про них говорити, бо вони не стосуються ліній Вандервельде…