Упав, розколовся на брили Місяць, прозирнули тріщини з синюватим газом на дні. У червоних пісках виблискували фіолетові оази Марса. Кружляли над гарячою Венерою вихори… Потім випливла червона пляма Юпітера — водневий вулкан, своєрідне сонце з температурою в мільйон градусів, стрімке обертання планети розподіляє тепло по всій поверхні і навіть туди, під товщу атмосфери, — сплюснуті, розчавлені потворки, нездатні піднятися над ґрунтом… А далі — зелені, сині, блакитні світи; болота, що аж кишать гадами, рослини, які душать одна одну; планети-мертвяки — каміння і пил; льодовики, застиглі на двохсотградусному морозі.
— Не потрібні польоти!..
— Потрібні, — заперечує Брайнін. — Задля контакту з невідомим нам життям, задля видобування мінералів.
— Але ж — тисячі світлових років!
— Так. Але до далеких світів ми прийдемо з генератором нуль-часу…
Керувати приладом нескладно. Під руками скляне коло — карта зірок, дві блакитні лінії, що перетинаються під прямим кутом; спіймаєш у точці перетину ту чи іншу зірку — і вона з’явиться на щиті. Поворот важеля — електронні прилади збільшують зірку, вихоплюють з неї промінь, вкладають на щит ділянку поверхні, і вже в твоїй владі наблизити його чи розглядати здаля.
— Ідея твого батька… — пояснює Брайнін. — Якби не війна, скільки б було зроблено!
Він мовчить замислившись. Годинник відлічує час. Десь над пустелею летить ніч, повна зірок, і не віриться, що кожну зірку можна взяти і роздивитися, мов книгу.
— Це ще не головне, — Брайнін повертається до Валентина. — Дівчина, берег зеленого моря: усе це в минулому, за сотні, тисячі світлових років од нас. Чекай, поки добіжить промінь… Хочеться говорити з світами, знати, що там! Промінь можна порівняти з річкою. А завдання — плавати по всій річці, пробігти її довжину за мить! Потрібні вітрила…
— І ви знайшли їх!
— Знайшов. Це гравітони, тяжіння!
Євграф Федорович мав рацію: часу лишалося мало. Два дні він не кликав до себе Валентина, не розмовляв з ним. По кімнаті нечутно рухалась Ольга, відмахувалася і од Валентина, і од його запитань. Співробітників на станції було небагато, кожний займався своєю справою, і взагалі Валентина вважали за хлопчиська, приїжджим гостем. Лише старий водій Матвійович хотів погомоніти:
— Родич він тобі чи хто? — спитав.
— Батьків друг… — про Брайніна.
— Др-уг? — здивувався водій. — Он воно що! Скільки знаю його, не чув, щоб слово комусь сказав! Хіба що по роботі. Тут — ні себе, ні кого іншого не жаліє. Побоюються його! — Водій переходив на довірливий шепіт. — Мені що? Натис стартер та й поїхав. А от хто з ним ближче — побоюються: не знають, коли він і спить. До начальства: ні добридень, ні бувайте. З чим приїдуть, з тим і їдуть. Писати на нього пробували — був тут один, як чесно сказати, ледащо. Проте викликали в центр і не повернули… А так — старий правильний, хоч кого спитай!
Увечері другого дня Брайнін покликав до себе Валентина. Побачивши старого, Валентин був вражений: синява розлилася по всьому обличчю, дихав він важко.
— Підвези… — показав на двері. Валентин поставив візка біля столу.
— Оцей білий важіль, — сказав Брайнін, — вмикає генератор нуль-часу. Ось…
Брайнін потяг важіль до упору. Спершу Валентин відчув те ж саме: прірва перекидалася над ним, тисла, потім на щиті спалахнули блискавки, світловий вибух, по якому настала мить суцільної темряви.
— Гравітони, — пояснив Брайнін. — Світлові хвилі надто повільні. За квантовою межею — політ гравітонів. Мільйони світлових років стиснуто до одної секунди. Тяжіння всюдисуще і всепроникаюче. ІВоно поширюється з великою швидкістю.
На щиті виникло химерне фантастичне видіння: невиразний світ під жовтогарячим склепінням небес, чорнильні тіні в непорушній воді, іноді вони підіймалися до поверхні, горбом здувалась хвиля, на мить з’являлося щось слизьке, бридке, схоже на колоду чи мацаки, і занурювалося знову; а вдалині зводився новий скрутень, щоб, прорвавши поверхню, зникнути в безодні. І так безперервно, то в тому, то в іншому місці, наче хтось натягував і відпускав струни, видобуваючи звуки нечутної симфонії. Маслянистий простір здавався безмежним, і у мертвій оранжевій далині зливався з оранжевим небом.
— Можуть статися несподіванки, навіть контакт, — перехід нуль-часу в нуль-простір, — попередив Брайнін. — Я ще не все вивчив у генераторі. Будь обережний!
А чорні струни тремтять, витягуються, сповнені сили й напруги…
Поворот важеля гасить картину…
— Мені зовсім погано… — Брайнін ледве повертає до Валентина голову. — А вночі вирішуватиметься головне. О другій сімнадцять буде доступна Голубника. У Драконі… Координати поставлю сам, — рука похапцем бігав над склом. — Увімкнеш генератор. Заради бога… будь обережний. Мене відвезуть до палати. Чекатиму… Візьми теку, про котру я казав. Зарані не вмикай!
Обличчя Брайніна зрошується потом, дихання переривається.
— Євграфе Федоровичу!..
Непритомніючи, Брайнін показує на двері…
У теці — креслення і розрахунки. Мабуть, Брайнін ретельно готував записи, деякі сторінки — суцільні формули.
Поспіхом, пропускаючи незрозуміле, Валентин читає уривки, окремі речення: “Здогад Петра… Петро загинув під Старим Осколом. Служили разом у гарматній обслузі…
Важка розмова з Галиною Гнатівною. Допомогу Валентинові не прийняла…
Станція малолюдна: шість співробітників та ми з Ольгою.
Готові креслення. Важко відшукати реній.
Не клеїться із збільшенням. Перевірив розрахунки. Два роки складав лінзу. Півтори тисячі стерженьків. Планета заселена людьми! І — тисяча світлових років. Ото вже справді: носом чую, руками не впіймаю!..
Майнула думка: чи не можна подолати світловий потік, ніби використати як провідник, миттю пробігти від початку до кінця? Але… триста тисяч кілометрів за секунду — квантова межа. Не можна в світловому промені рухатися швидше світла!
Отже, швидшого за світло руху бути не може? Безвихідь? Діалектика не визнає безвихіддя. Матерія, простір, час — безмежні. Безмежна і швидкість!
Що за квантовою межею? Відповідь одна: нова форма руху. Треба її знайти. Остаточно переконався у правильності своєї думки, коли відкрив Голубнику — двійника нашої Землі. Голуба планета, з рослинністю, океанами, сніговиками на полюсах, навіть в обрисі материків щось схоже! На планеті рабовласницький лад: певно, свій Цезар і свій Брут… За розвитком люди відстають від нас на дві тисячі років. Але ж од планети світло йде стільки ж! І якщо прогрес у них на спільній з нами лінії, то вони переживають ту ж саму добу — становлення соціалізму…
Що за квантовою межею?
Світло має масу — це відома істина. Якщо взяти хвилину випромінювання Сіріуса і сконцентрувати в масу, то можна виліпити ще одну голову Нефертіті… Та чи є квантова межа — грань переходу від одного стану швидкості в інший? Світла — в тяжіння?
Гравітаційне поле за структурою уривчасте. Його частки — кванти тяжіння чи гравітони. Вони в безперервному русі. Чи не це вона, надсвітлова форма руху?
Тоді підходимо до поняття нуль-часу!”
Валентин відчував — найцікавіше попереду. Брайнін писав:
“Чотири роки спостерігав Голубнику. Що таке чотири роки? Течуть річки, хлюпочуть моря. В житті планети — мить, в історії суспільства, можливо, хвилина? Міста за кріпосними стінами, рипіння млинових жорен… А коли ввімкнув генератор нуль-часу, — дві тисячі років ніби впали з плечей.
Те, що відкрилося, не викликало сумнівів: на планеті точиться війна багатих і бідних. Одні, зодягнуті в сіро-зелене, мають армії, флоти; в других — тільки відчайдушність, рішучість.
Не знаю як, але на планеті бачать мене. Може, тінь з космосу, може, моє обличчя або щит? На мене показують пальцями.