— Білл, вона світиться…
— Хто?
— Світиться, Білл…
— Хто? Кажи!
— Ракета!
При цих словах Джіммі подивився так, що в мене мороз пішов по спині.
— Джіммі, тобі нездужається. Піди спочинь, — сказав я і одвернувся до стіни.
Але Джіммі не пішов. Він нерішуче переступав з ноги на ногу і нарешті торкнувся мого плеча:
— Білл. Я… ти знаєш, я боюсь…
— Чого? — підскочив я на ліжку.
Губи Джіммі тремтіли, на скронях ряснів піт, він боязко шепотів:
— Цієї клятої Тапі, Білл. Вона світиться, ходімо, поглянеш!
Ніч була темна, наче притрушена сажею; до майданчика ми дісталися навпомацки. Два ряди ракет погрожували небу чорними пальцями, а перед ними висіло у повітрі кошлате чудовисько і дихало, пульсувало спалахами зеленого вогню. Хвилі світилися й перекочувалися по його довгому тілу, звивалися навколо, немов насичені електрикою хмари; деякі пасма стікали донизу, висіли по боках скуйовдженою вовною і, відриваючись шматками, з шерхотом танули в повітрі. Невидимі струми пронизували все навкруги; волосся ворушилося, обличчя, руки вкривалися сиротами.
Позаду тупцював Джіммі:
— Тікаймо, Білл, тікаймо!..
Джіммі відтяг мене, і ми побрели, наче зв’язані. Горло щось перехоплює, намагаюсь видихнути повітря, але разом із повітрям виривається регіт, і я провалююсь кудись у темряву…
Отямився я від різких поштовхів. Джіммі тяг мене на плечах до барака.
Потім Джіммі сидів біля ліжка, по-старечому зігнувшись, опустивши руки між колін. Світло погасло.
— О-ох! — чи то видихнув, чи то простогнав Джіммі й рвонувся до дверей.
У темряві чути було шарудіння, бурмотіння, стукіт. Табір гув, мов джмелине гніздо. Та ось різко, несподівано хльоснула музика. Джіммі увімкнув радіовузол на всю потужність; у кожній кімнаті, на майдані ревів джаз, розсипаючи куплети хвацької пісеньки “Томмі, Томмі, прийди до мене…”
Так само раптово музика стихла, але, наче за сигналом, підхопився увесь табір. Люди кудись бігли, наповнюючи ніч гупанням підборів, криками. Мене зірвало з ліжка, викинуло за двері.
Щербатий місяць щойно зійшов над морем; у мідному світлі коливалися спини, підняті руки, автомати. Потік мчав до складів. Двері спиртного блока було вибито, зсередини викочували барила, виносили бутлі; я теж схопив діжку, вдарив по днищу…
— Стривайте! — почувся голос капітана Шеррі. — Назад, шакали!
Але підбігали нові, рвалися в темряву складу.
— Назад!.. — Два кривавих спалахи прорізали темряву, то стріляв капітан.
Хтось упав, захрипів, качаючись по землі. З пітьми гукнули:
— Бий його!
Коротка черга — і суха постать Шеррі переламалася навпіл.
— Світло давай! — лунало з глибини складу.
— Світло! — підхопили інші.
Спалахнули сірники, біля входу запалало кілька барил; полум’я охопило барак, затремтіли червоні відблиски.
— Склад горить! Склад! — зчинився лемент. — Рятуйся!
Всередині блока, у гущі розгулу дибилося блакитне полум’я. Долинув зойк обгорілих. Щось спалахнуло, гухнуло, засліпило оранжевою блискавкою, стіни складу впали…
Зійшло сонце і освітило картину погрому. На місці бараків догоряло смердюче сміття, від продовольчих складів не залишилося й сліду. По табору покотом лежали люди, обвуглені, мертві, живі.
Непошкодженою лишилася тільки будка радіостанції. Звідти надривно вила сирена. Центральна база запитувала острів. Кілька чоловік підвели од землі голови, серед них — Джіммі. Над силу підвівся, підійшов до апарата.
Усміхаючись, Джіммі передав в ефір чотири рядки пісеньки “Томмі, Томмі, прийди до мене”, підняв заструг, що валявся поблизу, і вдарив по апарату.
На всій рівнині, похитуючись з боку в бік, підводилися люди з налитими кров’ю очима; кожного, хто встав, сповнювало бажання руйнувати все, що траплялося на шляху. Від радіорубки зосталися лиш тріски, розкидали чадні недогарки, трощили пляшки. Розлючені, сипонули на стартові майданчики. Рвали дроти, гамселили підборами в кнопки — жовті, сині, червоні… Трагічного запуску не сталося тільки тому, що дроти порвано, систему живлення виведено з ладу. Ракети, як і перше, цілилися в небо, давили тінню гурт здичавілих людей.
Після довгих спроб повалили нову, обвиту зеленою змією ракету. Від удару вона тріснула, з шпарини забив струмінь синього газу. Всі, хто був поблизу, попадали, охоплені шиплячою хмарою і скоцюрблені, як неживі. Решта кинулися геть, збиваючи одне одного з ніг. Зчинилося побоїсько.
Нараз увагу всіх привернуло скрекотання вертольота. Над островом кружляла зелена бабка, знижуючись над місцем сутички. Вона повисла за двадцять метрів од землі.
— Що тут коїться? Де капітан Шеррі? — кричав пілот.
Відповіддю була автоматна черга, що хльоснула знизу. Машина здригнулася, скособочилась, тоді повільно взяла курс на північ.
Увечері есмінці зняли з острова шістьох. Двоє померли тут же, на борту. Один вирвався з рук і кинувся у хвилі. Ще один наклав на себе руки. Двох — мене і сержанта Келлі — привезли на базу, потім сюди. Лікували…. Що зі мною було, пам’ятаю погано — крижем лежав. Іноді чув:
— Психологічна зброя… Синтез радіоактивного стронцію з газом. Жертви? Без жертв не можна, містер… е-е… містер…
Оповідач замовк, важко хапаючи повітря, майже задихаючись. Я злякано дивився в його розширені зіниці.
— Учора помер Келлі… — заговорив він різко. — Я вмру завтра-післязавтра. Чи не однаково, якщо вирок уже підписаний? Тапі усім нам поставила шах і мат! Встати б, — рвонувся він, — гукнути: люди! — Руки його шастали по столу, поки не наштовхнулися на кухоль. — Випиймо!
В його очах стояла смерть.
Пити в таку хвилину було тяжко. Може, тому так повільно виливалася у горлянку гірка волога. Коли все було випито, біля столу мов з-під землі виросли троє в сірих плащах. Двоє, нахилившись до Білла, сказали:
— Руки, Біллі, спокійно! Не можна без дозволу тікати з палати. Як ти тільки не потрощив тут усе на друзки?
Зловісно брязнули наручники.
— Ну, ходімо! Скажи о’кей другові. Веселіш!
І солдат Білл Хоуз, людина з очима, сповненими смерті, рушив до виходу між двох сірих, мов каміння, людей. Він ішов, зіщулившись, опустивши голову; скуті руки відтягувало донизу, ніби вони тримали щось неймовірно важке. Навколо реготали завсідники бару:
— Вбив когось, малюк? Га-га!
— Курча схопили! Підсмажте його на електричному стільці!
Третій в сірому підсів до мене:
— Хто ви?
— Репортер…
— Он як! Білл Хоуз вміло обрав собі товариша по чарці… Вашу картку. Так… Ну от: скажу вам слова, а ви запам’ятайте їх, як пам’ятали в дитинстві накази матері. Якщо ви десь бовкнете слово Бітч-Харбор… — Він значущо помовчав, потім простяг руки вперед, ніби вони вже були в наручниках. — Коли ж спробуєте заробити на цій історії, раджу: віддайте заробіток приятелям — на свій поминальний обід…
Він торкнувся капелюха й пішов, кинувши на стойку кілька зелених папірців.
МІСТЕР МЕГГ У ПЕКЛІ
Містер Мегг, особистий консультант президента з ядерних випробувань, цілком задоволений. Серію випробувань закінчено. Надто вражаючим був вибух в Атакамі. Пекло! Справжнісіньке пекло!.. “А втім, чудово”,— усміхається містер Мегг. Тепер він доповість президентові, і поки дипломати розводитимуть балачки про припинення, заборону та іншу фантастику, він відпочине на Каліфорнійському узбережжі.
Містер Мегг вельми стомився. Нервове перенапруження. От хоч би й та халепа з “Пепітою”. Сімдесят мегатонн — і раптом годинниковий механізм наче зірвався з прив’язі: стрілки закружляли наввипередки… Але ж з годинником з’єднаний весь оцей мотлох. Який жалюгідний вигляд мав колега Сімпсон, аж волосся дибом стало на потилиці… Згадуючи про “Пепіту”, містер Мегг відчуває, що у нього посилено б’ється серце. А як тоді він, Сімпсон, заволав: “Тікаймо!” — ніби справді можна втекти від вибуху. А от він, містер Мегг, не схибив, — хвалить сам себе містер Мегг. Сорок хвилин копирсався у “Пепіті”, а таки вийняв з її черева клятого годинника.