Петрі твердо вірив, що його близнюки досягнуть мети в житті, про яку він мріяв сам, але так і не досяг – статусу великого оповідача, який збирає багатотисячні натовпи на стадіонах.
І він почав навчати їх креативному письменництву, тому що кожен оповідач повинен починати саме з цього. Репетиторів він спочатку не наймав. Хто може бути кращим вчителем, ніж він сам, видатний письменник Тимон Петрі?
Останній день 2077 року
– Тільки навчання власних дітей ніколи не вдається, — сказала Хіларі. – Батько дуже швидко починав нервувати. Він впадав в лють і бив нас... Катував нас, мучив... Змушував нас жити в підвалі, бо стверджував, що суворі умови сформують в нас силу духу. Спочатку він ставився до нас однаково. Наші кімнати були так само оформлені у стилі військового мінімалізму. Потім все змінилося, він почав хвалити Хіларі і нещадно критикувати мене. У нас тоді на дверях висіли інші брелоки. У мене скорпіончик, а в Хіларі – фігурка Людини-шершня. Батько все частіше входив у цю другу кімнату. Він любив Хіларі, а Хіларію вважав чимось гіршим! Тоді його жахлива мізогінія вже виходила назовні. У моїх підліткових історіях він бачив лише те, що вважав жіночою літературою. Він критикував мою нібито "чутливість", надмірну прихильність до людських стосунків, інфантильні спроби складного опису людської psyche. Він не міг пробачити мені того, що мої "дурниці" припадали до душі моїй матері, яка була повністю підвладна йому, відірвана від світу, підкорена, шукала розради в алкоголі…
На екрані з'явилося фото усміхненої молодої Юлії Петрі, яка тримає в руках келих з шампанським.
– Він стверджував, що я не вмію писати зв’язних історій, що мої багатослівні, розповзлі, задовгі… Він морщився, коли я писала дитячі оповідання про тварин, які розмовляють, про милих кошенят… Які ж то вони бабські, які дурні, які багатослівні! Так він мене характеризував! – сумно посміхнулася вона. – А, попри все, я хотіла, щоб він мене любив і захоплювався мною. У мене не було друзів, батько ізолював мене від усіх. У мене був лише він, мій брат і моя відсутня мати… І мій надзвичайний, проникливий розум. Я занурилася в таємниці кіберпростору, бо саме звідти хотіла витягати сюжети й мотиви. За рік я зробилася видатною хакеркою. За два роки я опанувала санскрит і інкрустувала свої оповідання сентенціями з цієї мови, написаними чудовим алфавітом. Мені подобалася ця мова, на відміну від латини, яку я теж спробувала… От вона мені не дуже йшла в голову, тому що Інтернеті були кепські уроки… А я так хотіла цим похвалитися перед батьком! Я знала, як він любить усе старе й гідне. Я хотіла справити на нього враження. Все даремно! Він продовжував хитати головою і казати: "надто лялькувато". Це слово йому дуже подобалося. А в якості прикладу завжди нам ставив ось цього старикана!
Скриптор дивився на викривлене гнівом обличчя дівчини. Чув, як його шкіра, стиснута пекельним гумовим костюмом і залита його власним потом, почала скорочуватися, а потім швидко розширюватися. В цей час її подразнені нерви паралізували його болем. Письменник заплющив очі, і його голова трусилася.
Із залу почувся схвальний гомін. Він не знав, що захоплення, яке виникло в аудиторії, стосувалося не тільки історії маленької Хіларі, але й зображення, що проектувалося над ним. Це був нинішній крупний план його обличчя – фіолетового, опухлого, охопленого пароксизмами. Людям дуже сподобалася ця ілюстрація історії графічними зображеннями страждань.
– Він постійно ставив мого брата як взірець прогресу у творчості. О так! В нього він насправді вірив. Одягав його у військовому стилі і наказував писати про боротьбу, честь, чоловічу дружбу, спорт. А бідолашний Хілек йому піддавався. Він написав ті нісенітниці, щоб задовольнити його… Ви помиляєтеся, якщо думаєте, що йому це вдалося. Батько все хитав головою і казав: не так, так не повинно бути! Більше сили, більше мужності! Але це була справжня похвала порівняно з тим, як він рецензував мої твори.
Вона подивилася на натовп слухачів. Якусь мить мовчала. Напруга росла.
– Я вирішила, що переможу свого брата, що це я, а не він, буду найбільшою неологомахинею у світі. Тільки він, все одно, на думку мого батька, був кращим за мене… І раптом я зрозуміла, що на це є лише один спосіб. Братовбивство…
Залою прокотився стогін захвату.
Серпень 2073
Тимон Петрі без стуку увійшов до кімнати сина. Потягнув носом. Смерділо. Шкарпетками, гормонами, підлітковим потім.
Хіларі стояв на колінах перед екраном. Хлопець був голим. І мастурбував. Побачивши батька, крикнув і стрибнув під ковдру. Додатку закрити не встиг. Зрештою, Тимон знав усі паролі свого сина.