– Він був дуже гарним», — відповіла та з усмішкою.
– Усе вказує на те, що доктор Стець говорив про вас! – зауважив схвильований журналіст в роках, раз у раз витираючи піт з обличчя.
– І що на це вказує? – спитала вона.
– Та все! Дівчина з розповіді пана Стеця колись лікувалася в психіатричній лікарні й кричала латиною. Про це широко говорив в своєму інтерв’ю доктор Вінсент Мартинович з Мазовії, ваш колишній партнер, який хотів у такий спосіб очорнити вас… І що більше…
Голос журналіста ставав дедалі гарячковим. Він говорив все швидше й голосніше, ніби боявся, що дівчина, або хтось інший, перерве його.
– По-перше, пані є власницею клубу Тартар! Звідси недалеко знаходиться станція Кринично! Саме тут хлопця з оповіді піддали екзорцизму… А пан Стець зобразив дівчину блідою, стрункою та високою. Це ж ваш опис, пані Хіларі!
– А може, пан бажає знати, чи моя шкіра слизька, як у змії? - засміялася та. – Заспокойтеся… Все це лише оповідь. Думаю, ніхто з вас не вірить, що Сатана існує...
Епілог
Весна 2079 року.
Приготування Стеця до виступу
Доктор Стець сидів у скромній квартирі Патрика Мругальського, професора класичної філології на пенсії. Кур'єр щойно привіз їм коробку зі стирогенічної піни. У двох відділеннях плавали великі рулони м'яса, пробиті по всій довжині дерев'яними патичками. Балканські чевапчічі. Аромат, який парував від страви, свідчив, що замовлення задовольнило смак Мругальського. Адже він хотів "щось балканського з великою кількістю часнику".
Професор поклав пакетик чаю в кожну чашку. Навіть не сказавши "смачного", він почав їсти. Стець захоплювався апетитом старого. Він сам, як тільки відрізав шматочок, хотів відразу ж виплюнути – ненавидів часник.
Філолог з’їв усе – і порцію гостя, і свою – після чого розсівся зручніше й сьорбнув чаю.
– Той перший запис… Воно було де? В метро? У тунелях метро?
– Так. У тунелях. Поряд з Кринічно. Це кінцева північна станція жовтої лінії.
– Знаю, знаю. – усміхнувся професор. - Я чув, що краще туди не ходити...
– Повернемося до цих екзорцизмів… – сказав Стець. – Цей перший запис… Ця нібито латина, яка викидається устами Хуго Кольберга…
– Кого? – здивовано запитав Мругальський.
– Так звали хлопця, над яким проводили обряд екзорцизму, – відповів Стець. – Батько знайшов його, коли хлопець блукав тунелями метро. Він ні за що не хотів відходити від станції Кринично. Стверджував, що там знаходиться пекло. У певному сенсі він мав рацію. Тартар там недалеко. Хлопець, мабуть, знав цю дівчину, власницю клубу… Тож батько Хуго привів туди священика. І мене теж. Але повернемося…
– Гаразд, повернемося, – перебив його Мругальський. – Ну, цей Кольберг, мабуть, якийсь шахрай. Повторю. Те, що він казав, — лепет і нісенітниці! Це типові технопереклади, зроблені ботом, який не знає вихідної мови. Але цей другий запис, який пан мені дав… Це серйозна справа. Як ви його отримали?
– Ну що ж, – відповів Стець. – Я б хотів притримати це в секреті. Можу тільки сказати, що ці крики видавала якась дівчина в психіатричній лікарні, куди вона потрапила після того, як її побив батько.
Він не хотів розповідати професорові про свій страх. Про величезний тиск, який Хіларі чинила на нього, коли дізналася, що він збирається бути солонарратором без ШІ. Вона лякала, хоч і була вродливою. Худа, виструнчена, блідолиця. Її шкіра жахала його — завжди холодна й слизька. Одного разу вона прийшла до нього додому і дала йому той запис.
– Це мій голос, але повідомлення походить не від мене, — сказала вона, поцілувавши його в губи на прощання. — Якщо ти дізнаєшся, хто через мене говорить... Ти ніколи нічого не зробиш проти моєї волі. Тому що з цього моменту будеш жити в страху. Переді мною, а може, ще перед кимось. Кому я є недостойною розв’язати ремінчик сандалій Кого я є скромною пророчицею. Шукай того, хто зможе ідентифікувати автора цих слів. Може, тобі допоможе той старий божевільний Мругальський? Якщо він ще живий.
"Старий божевільний" був живий і здоровий, про що свідчив його вовчий апетит.
– Коли та дівчина сказала ці слова?
– Шість років тому.
Мругальський покачав головою.
– Чи знає вона латину?
– Ні, вона знає лише санскрит.
– Теж красива мова, — серйозно сказав професор. – Але її повідомлення було промовлене пізньою латиною, християнською латиною. Бездоганною. Це якісь привороти, магічні інкантації. Там багато дивних слів. Зрозумілих, але дивних… Бо вони з’являються лише у творчості одного-єдиного автора. Дивно, що все це промовила дівчина, яка не знає латини.