Хвиля протестів проти брутальних, часом, виселень, проілюстрована тисячами фотографій, привела до влади опозицію, але вона дуже неспішно відступала від реформи переміщення та зрештою залишила статус-кво. При тому, вона не втратила свого політичного впливу, тому що її електорат, що складався переважно з ліберальних централсів - таємно задоволених відсутністю набридливого сусідства - залишився вірним їй.
І саме в будинкові з мікроапартаментами на розі вулиць Красінського і Траугутта розміщувалося управління поліції міста і штату.
Саме там я побачив Давида Анджеяка, який сидів за товстим склом, щось шепотів і бився чолом об стільницю. Я кивнув блідій від втоми молодій поліцейській з азіатськими рисами обличчя, яка стояла в кутку кімнати для допитів, не зводячи очей з прикутого наручниками до столу вбивці.
Скоріше за все, я попав на перерву. Ймовірно, в кабінеті начальника перебувають слідчі, які аналізують передумови та роблять попередні висновки. Мій "Мунчайлд", підробка з Уганди, вібрував у кишені. "Чекаємо" – таким було лаконічне фоноповідомлення від шефа.
Через хвильку я був у нього – в кабінеті на останньому поверсі, вікна якого виходили на кутасту будівлю з червоної цегли колишнього Головпоштамту, якому було щонайменше півтора століття, теж переобладнаному під офісну будівлю.
– Добрий вечір, – привітався я з трьома людьми, які вдивлялись у великий екран, на якому прикутий до столу Анджеяк бив комусь поклони.
Шефом був міцний, кремезний чоловік років п’ятдесяти. Його чоло було вкрите зморшками, а щоки обвисли такими глибокими складками, що серед підлеглих він отримав прізвисько "Мастиф". Він носив поношений піджак з інтерактивними ґудзиками на рукавах. У його погляді, як і в погляді його підлеглих, моїх колег з Комісії з Розслідування Вбивств слідчого відділу, не було ні краплі доброзичливості. Якби мене хтось запитав, як їх прізвища, мені б довелося довго думати, але в одну секунду я міг би назвати їхні прізвиська, обидва дуже точні: Мала і Німець.
Знаю, мене тут не дуже любили. Багато хто думав, що я намагаюсь бути вищим за інших.
Це правда. Мені вони не подобалися, я вважав їх дурними, і, за думкою якогось філософа, вирішив, що єдиним злом є дурість. Так, дурість. Саме з цієї причини я не міг забути справу Кевіна Н. Я постійно запитував сам себе: "Хто вбив?" Відповідь: "демон" вела до дурості та забобонів, які я ненавидів.
– Ти не поспішав, — крізь зуби процідив Мастіф.
– Факт, — відповів я і сів за конференційний стіл.
Шеф почервонів. Я знав, що він думає. Так, моя реакція була зарозумілою. Мені було байдуже. До пенсії мені залишався лише місяць.
– Читав, що сталося? – запитав він, посилаючи блискавки з очей.
– Ні.
– Цей хлопець, – відізвався німецькою мій колега по кімнаті і вказав очима на Анджеяка, – початкуючий логомах. Тридцять два роки. Під час логомахії він напав на свою суперницю, Амелію Дудич, сорока восьми років. Розбитим графином розрізав їй шию. На очах тисячі осіб, на вечорі у Віташека на вулиці Халлера. Смерть на місці. Охоронці скрутили його.
Блимали смартайі в очах Малої та ґудзики на піджаку Мастіфа. Транселі перекладали німецькі речення. Мені не треба було ними користуватися. Я завжди намагався скористатися ситуацією, щоб відпрацювати на слух мову, якій присвятив п'ять років навчання в університеті.
– Тоді що ми тут робимо? Що я тут роблю замість того, щоб міцно спати? – Я сипав Мастіфу запитаннями польською, щоб дати відпочити трансляторам. – У нас є вбивця. Передаємо його Технофеміді і садимо у в'язницю. Навіщо нам ця зустріч на вищому рівні?
– Не перебивай Еріха! – гаркнув шеф. — Скоро дізнаєшся!
Наразі я дізнався, точніше, мені нагадали, як звуть мого колегу.
– Ну добре вже, добре! – розтягнув я губи в посмішці.
Я підняв руки в вибачливо-іронічному жесті, потім наблизив їх до голови, вдаючи, що захищаюся від ударів. Моя пантоміма відбилася в склі. Ця клоунада нікому не подобалася. Навіть самому виконавцеві.
– Пам’ятаєш справу чорношкірого хлопця, який вбив свого колегу в ліцеї? – спитала Мала. - Пам’ятаєш, як він стверджував, що йому наказав це зробити хтось, кого ми називали "темним розумом"?
Я перестав посміхатися. Мала нагадала про мою поразку. Про те, чого я ніколи не забуду.
– Цей убивця... Його звали Кевін. – В очах начальника спалахнули іскорки, коли він уважно подивився на мене. – Йому це зійшло з рук, тому що адвокатка переконала суд, що це не він його вбив, а диявол з Інтернету.