Шеф почекав, поки двері закриються. Він підвівся і пройшовся по кімнаті. Тісний піджак м’явся на спині. Раптом він зупинився та увімкнув електронний глушник сигналу. Звук падаючих крапель лунав із прихованих динаміків – звукоізоляційний бар’єр.
– Слухай, – він сів навпроти мене. – Усе в твоїх руках.
Я не розумів, але мовчав. Було відомо, що Мастіф любить драматичні паузи. Він підійшов до мене ближче. В його диханні Я відчував запах кави.
– Якщо ми не знайдемо цього Інівіатуса, ми його створимо… — прошепотів він.
Шеф відхилився назад, уважно спостерігаючи, який ефект це справило на мене.
Це нічого не дало. Через місяць я зроблюся пенсіонером.
– Ти його створиш, — виправив він самого себе. – І приведеш до мене на ремінці. Цей Інівіатус має відповідати лише одній умові. Належати до тих, хто виходить до Мережі. Це дев'яносто дев'ять відсотків людства. Ти приведеш мені сюди пана Демона. А про решту я подбаю. А точніше, мій хлопець з інтернет-відділу. Він вбудує всі мультоки, які Анджеяк отримав від Інівіатуса, в пам'ять смартайів пана Демона, якого знайдеш ти...
Тепер я і справді його не розумів.
– Почекай… Я маю привести тобі когось, кого ми назвемо Інівіатусом, так? Я маю привезти тобі невинного на ремінці, чи як ти сказав, так?
– На чий акаунт ми розмістимо багато сфабрикованих нами хейтерських промов, спрямованих на адресу різних людей різних професій. Торговцям, менеджерам... І логомахам, у тому числі нашому герою... — Він указав жестом голови на екран. – І в нас буде хейтер, який за все відповість перед трибуналом Технофеміди. Кілька років він посидить за заохочення до злочину. А цей Анджеяк опиниться в божевільні. Тоді шум навколо логомахії вщухне, бо ми матимемо людину, яка надихала на злочини не лише логомахів. І все буде тіп-топ. То що? У тебе є хтось, кого ти дійсно не любиш? Якесь сміття з Гаю, Нового Двору чи Козанова?
Мені прийшли на думку кілька блокерсів із згаданих мікрорайонів. Багато з них влізли мені під шкіру на початку моєї поліцейської кар’єри, але я швидко перетворив їх на своїх інформаторів і роками користувався їхніми знаннями про кримінальний світ міста. Думка про те, щоб посадовити їх за ґрати, викликала неприємний присмак у роті.
Я відкрив його, щоб відмовитися. Шеф був швидшим.
– Це мусить бути хтось із старих типів, — сказав він. – Достатньо старих, щоб приписати йому підбурення до злочину того Кевіна...
Я втратив дар мови. І вже знав, до чого він веде. Мастіф відкинувся на спинку крісла та схрестив руки на грудях. На його губах промайнула легка посмішка.
– Вже бачу це, вже бачу... Велике свято. Видатний офіцер відходить на пенсію. І в останні дні служби він зводить старі рахунки. Ловить злочинця, який понад тридцять років спонукав людей до злочинів і який зробив його смішним на початку кар'єри. І виявляється, він зовсім не інтернет-сатана, якому вже співали чорні псалми, а людина з плоті та крові! — Він засопів. – А потім заслужена пенсія. Але ти не відпочиваєш, о ні! В тебе ж схильність до літератури. Багатьом казав, що напишеш мемуари, коли підеш на пенсію. Ніхто, ніяка паршива собака, не видасть їх, хіба що…
Своєю сильною рукою з обгризеними нігтями він міцно схопив моє передпліччя й притиснув його до конференційного столу.
– Ніяка паршива собака не видасть спогадів нікому не відомого старого поліцейського. Але після нашої акції ти станеш всім відомим копом і матимеш підтримку губернатора. А який видавець відмовить губернатору? Ну? Тобі подобається моя задумка?
Я встав.
– У мене одне запитання.
В очах шефа заіскрилася надія.
– Валяй!
– Скільки бабла ви отримаєте від індустрії розваг за свою аферу?
На обличчі шефа з'явилися нові складки шкіри. Він закрив очі та процідив крізь зуби.
– Геть.
– Ні, Мастиф, – твердо сказав я. – Я не відмовляюся. Але зроблю це по-своєму. Я приведу тобі справжнього Інівіатуса на повідку. Просто дозволь мені місяць діяти вільно.
Він усміхнувся та протягнув мені руку.
– Знаєш що? Мені подобається цей псевдонім.
Я потиснув йому руку.
– Добре, що ти не знаєш, як ще ми тебе називаємо…
– Пиздуй вже, – і голосно розсміявся.
Я послухався його.
***
Факультет наук про ідеї, літературу та наратив був створений шляхом злиття двох колишніх факультетів, які ще в мої часи називалися факультетом філології та факультетом соціальних наук. Він знаходився там, де знаходився мій тепер уже неіснуючий Інститут Германістики – у старій, красивій будівлі колишнього монастиря в стилі бароко на площі Нанкера. Я ходив туди - як старанний студент - щодня чотири роки. Там досліджував мову Гюнтера Ґрасса та секрети німецького синтаксису. Там сталося те, через що я ніколи не хотів повертатися в цей будинок, і на останньому році навчання переїхав до Познані, де захистив магістерську роботу про валентність німецьких дієслів.