Очні яблука обох юнаків перестали обертатися. Вони дивилися на мене й безмовно хитали головами.
– Цим панам треба в психологічну клініку! – Голос, який лунав ззаду, був таким же гучним, як і мій. — Хіба ви не бачите, як вони виглядають?
Я обернувся. Двері до комірки були вже відчинені. Там стояв високий худий старий чоловік.
Сам професор Мругальський. Раніше я його ніколи не бачив, тільки в Інтернеті знайшов його фотографії сорокалітньої давності. Однак багато ознак вказували на те, що моя ідентифікація виявилася вірною.
По-перше, він був старий, по-друге – був одягнений за старовинною модою, по-третє – коли вимовляв займенники "вони" і "цим панам", то вживав не нейтральні форми, а терміни, що позначають стать; по-четверте, нарешті - за його спиною, на відчинених дверях кабінету, була табличка з іменем.
Я вийняв з кишені піджака своє поліцейське посвідчення. Чоловік уважно його прочитав, кивнув мені та увійшов до свого кабінету, залишивши двері відчиненими.
Через кілька секунд я теж був там, обережно зачинив двері і вдихнув характерний і знайомий запах пасти для натирання підлоги. Я мовчав. На мить мені захотілося затриматися у тих спогадах.
Професор неправильно зрозумів моє мовчання.
– Пан, напевно, роздумує, — просопів він і показав мені на стілець, — звідки мені відомо, що ці двоє студентів є пацієнтами клініки.
– Звідки ж, пане професоре?
Незважаючи на те, що мені була відома відповідь на це запитання, оскільки він щойно пояснив це у своєму першому зверненні до мене, я продовжив тему. Не хотілося із самого початку відштовхувати вченого, оскільки вдома у нього, мабуть, не так багато співрозмовників.
– У клініці вже кілька місяців не проводяться онлайн-сесії, тому що зловмисні боти видавали себе за студентів і годинами спілкувалися з психологами, що викликало величезне перевантаження мережі факультету.
Настала тиша. Мругальський, мабуть, чекав, коли моя цікавість прокинеться.
– Справді? – відповів я, просто щоб щось сказати. – Це цікаво...
Він довго дивився на мене.
– Панові це зовсім не цікаво, — пробурмотів він, ніби образившись. — Скажіть, для чого пан сюди прийшов. Що для пана є насправді цікавим?
– Одна фраза, — сказав я. – "Глорія Інівіатус". Ось як це звучить. Що це означає, професоре? Більше нічого я не можу вам сказати через розслідування, яке зараз триває...
Я записав ці слова в свій блокнот і підніс йому під носа.
Той уважно розглядав їх і копіював скрипучою авторучкою, яка на аукціонах — як добре збережений столітній антикваріат — напевно коштувала б кілька тисяч євро, і яку, я думав, він ні за що не продасть.
У старому відбулося якесь перетворення, чи, може, мені це лише видалося?
Очі у нього спалахнули, а руки почали тягнутися до полиці й витягати том за томом великого п’ятитомного латинського словника, виданого в середині минулого століття. Він розклав їх на столі з такою обережністю, наче вибудовував бойові порядки, які були повинні розбити якусь таємницю.
Я міг би заприсягтися, що його темний, дуже вже великий на нього, костюм набув бойових кольорів, а яскрава краватка — своєрідна частина одягу, випущена, ймовірно, одночасно з першим виданням словника, — стала генеральською зіркою на погонах. (Чи добре в мене вийшла ця метафора, мій Читачу?).
– Ви впевнені, що тут немає помилки? – запитав він.
– Впевнений, — відповів я.
Йому, здається, сподобалася стислість відповіді та мій рішучий тон.
– Помовчіть хвилинку, — наказав він мені. — Мені треба дещо обдумати.
Я б і так нічого не сказав, але кивнув, як слухняний учень. Щоб убити час, я огледівся.
В кутку стирчали ручки від швабр, а над радіатором висихали розпатлані зачіски їхніх насадок. З-під письмового столу стирчало брудне й забризкане взуття мешканця цієї халупи. Шкарпетки були зроблені з тієї самої вовни й мали такий самий візерунок, як і светр, а з розрізу светра виглядала сорочка з кривим, млявим коміром, який навіть туга петля краватки не могла тримати горизонтально.
– Знаєте що? – нарешті сказав філолог, піднявши на чоло окуляри з немилосердно брудними скельцями. – Це дивно. Дуже дивно…
Я уважно дивився на нього.
– Ця фраза означає Слава Інівіатусу, — повільно сказав він. – А Інівіатус – це власне ім’я. Як Патрік…
Тут він злегка посміхнувся, ніби з перевагою наді мною. Перед ним неук, якому потрібно все пояснити.
– У словнику такого слова немає. У словнику теж немає власних імен... – продовжив Мругальський. — Може, це помилка? Можливо, розмовна форма від inviatus…
Він записав це на аркуші паперу.