І нічого. Абсолютно нічого.
Серед п'ятдесяти трьох трагічно загиблих логомахів було четверо поляків, у тому числі Амелія Дудич. Проте ані в їхньому випадку, ані у випадку не польських, пан'європейських виконавців, не було жодних правових підстав запускати екстраординарну процедуру перевірки їх діяльності в таємних сферах Інтернету – якщо це взагалі було можливо через високу ефективність шифрування та стирання пошукових запитів у темній мережі.
Мої надії, пов’язані з нещодавньою кампанією ненависті проти якогось Каміля Скриптора, теж не виправдалися. Особа, яка ображала його, могла, звичайно, бути тією ж самою, яка сочила ненависть у вухо Анджеяка, а можливо, багато років тому й у серце того молодого афро-поляка. Однак дослідження інтернет-фахівців і психологів щодо погроз на адресу Скриптора цього зовсім не підтвердили.
Вони лише дійшли висновку, що повідомлення оброблялися за допомогою штучного інтелекту; виявлено, що він був запущений у "вульгарному" та "неграматичному" режимах. Тексти на санскриті і досі залишалися загадкою.
Скриптор, якого я допитав, не зміг назвати такого запеклого ворога Амелії Дудич, щоб, як він сказав, "запрограмувати того виродка Анджеяка на таке жахливе вбивство".
Він мені мало допоміг. Слова Iniviatus і Iniviato він асоціював виключно з маркою італійської граппи "Unicato".
А потім я почав отримувати штовхани з усіх боків. Один із них від людини, від якої я цього найменше очікував.
Мастіф почав мене підганяти, і робив це неприємно і нахабно. Потім він раптом залишив мене в спокої, перестав дошкуляти фонотекстами і квапити. Ніби раптом йому стало байдуже до затримання "інтернет-демона" і передачі його лобістам логомахії. Це не віщувало нічого доброго.
Зіткнувшись з усіма цими труднощами, я вдався до останнього засобу - повернувся до старих, перевірених методів. Враховуючи дуже лаконічну інформацію про чотирьох трагічно загиблих польських логомахів, я вирішив дещо дізнатися про них від живих людей.
Досвід підказав мені, що вони могли надати мені дуже важливу інформацію, якої не було — наприклад, з антидискримінаційних міркувань — в офіційній базі даних.
Спочатку я хотів поспілкуватися з Тимоном Петрі, найкращим експертом ринку логомахії, але цей медіа-набоб поїхав на зимові канікули в Арктику і свідомо заблокував будь-яке спілкування.
Тож я придивився ближче до Матеуша Віташека, одного з найвідоміших промоутерів вербальних вистав, який добре зарекомендував себе в індустрії розваг. Мій вибір був очевидний і з інших причин – саме під час виступу у нього в залі була вбита Амелія Дудич. Тож у мене був туз у рукаві — якщо менеджер проявить зарозумілість і відмовиться співпрацювати, я міг натиснути на нього, припустивши, що він не надав жінці належного захисту та проігнорував погрози Анджеяка на її адресу. Щоправда, численні ЗМІ вже звинуватили його в цьому, але різкі слова про недбалість від представника влади могли справити на нього більше враження.
Варто згадати і пана Чжоу, оскільки, як перевірили мої комп’ютерники, він в інтерв’ю китайській газеті яскраво висловив свій гнів на свого польського партнера, який не зміг організувати безпечний культурний захід. У мене також був ще один козир у рукаві, але це був ризикований, крайній засіб.
Озброївшись засобами можливого тиску, я без попередження відвідав Віташека в його величезній квартирі на Олавському передмісті.
Він займав верхній поверх колишньої лікарні на вулиці Траугутта, переобладнаної в шикарний палац із вісьмома квартирами по чотириста квадратних метрів кожна. Його приміщення включали плоский дах, покритий антиковзкими плитами, де стояв невеликий гелікоптер і звідкіля був чудовий краєвид на Олаву, вкриту густими деревами, чисті води якої впадали неподалік до Одри.
І саме на цьому даху Віташек прийняв мене, що, враховуючи пронизливий вітер, не було надто чемним жестом.
І все-таки я вирішив спочатку зіграти хорошого поліцейського.
– Знаю, що вам, мабуть, погано після інтерв’ю, яке пан Чжоу дав ЗМІ…
– Плювати мені на старого косоокого, — пробурмотів Віташек. – А також на те, чи пану холодно на моєму даху чи ні! Крім того, пан міг би попередити мене про велику честь, якою, безсумнівно, є ваш візит.
Він показав на двомісний гелікоптер, що стояв посеред даху, і, ймовірно, коштував стільки ж, скільки весь цей багатоквартирний будинок. Там сиділа жінка у великих темних окулярах і робила йому якісь знаки рукою. Її роздратування було майже відчутним.
По-доброму з ним було не впоратися. Довелося використовувати важелі, причому найсильніші.