Пролунали фанфари. На сцену вийшов молодий речник Поліції штату, про якого пошепки говорили, що він фаворит заступника губернатора Нижньої Сілезії.
Я його не слухав, бо відключився, оскільки знав, про що він буде говорити. Вшанування, цукровий сироп, дурні жарти та посмішки. Скрізь посмішки.
Я прийшов до тями, коли представник губернатора з внутрішніх справ охопив червону шию Мастіфа й простягнув йому годинник, розкішний продукт фірми "Ролекс".
– Любий друже, після поліції ти переходиш в стан відпочинку на пенсії, – сказав кремезний представник, витираючи піт з коротко підстриженої голови. – Але це лише кінець одного етапу твого служіння нашій країні. Тепер ти починаєш працювати на всю Пан'європу! Ти направляєшся до Пан’європейського міністерства внутрішніх справ як радник міністра у справах східноєвропейських штатів.
Пролунав вибух оплесків. Німець, побачивши мій здивований вираз обличчя, знову нахилився до мене.
– Я йому не заздрю, — прошепотів він. – Я добре знаю Берлін і його осині гнізда…
Він ще щось говорив, але я його не слухав. Мала виїхала на сцену в блискучому сріблястому візку. Під її підборіддям розмістили мікрофон.
– Колеги, – сказала вона, – колись римські імператори в’їжджали в місто на тріумфальній колісниці, Граціан від'їжджає від нас з тріумфом.
Вона замовкла, дивлячись на те, як її слова вплинули на слухачів. На мене вони аж ніяк не подіяли. Я знайшов їх претензійними та стікаючими вазеліном.
– Тому що в самому кінці своєї служби Граціан спіймав чудовисько, яке через Інтернет умовило психічно хворого Давида Анджеяка на очах у всіх убити Амелію Дудич, а вона ж залишила сиротами двох дітей…
Вона клацнула вказівником, і над її головою розгорнувся екран. Там з’явився Анджеяк, що розгойдувався вперед-назад і лепетав: Gloria Iniviato.
– Цього бідолашного шизофреника цей ось мучитель засипав мультоками та фонотекстами! – смертельно серйозно продовжувала Мала. – Чоловік, неодноразово засуджений за онлайн-цькування, ворожнечу та подвійне зґвалтування! В тому числі і зоофільське!
Останні два слова вона вимовила з великим наголосом. На екрані з'явився інший фільм. У кріслі в кімнаті для допитів сидів товстий тип із шрамами на обличчі і грудях, років п’ятдесяти, одягнений у шорти-бермуди та брудну сіру футболку з великою плямою поту на грудях. Волосся над вухами стирчало ніби пересаджене. Його бакенбарди з’єднувалися з вусами над масивним підгорлям. Я його знав. Це був такий собі Антоній Пучек, якого називали Королем Козанова і який свого часу очолював роздачу ісусів в однойменному житловому масиві. І колишній інформатор Мастіфа.
Я пам'ятаю його. Він також був і моїм інформатором, людина така ж жорстока, як і дурна — настільки, що йому постійно прилітало від мене, моїх друзів і навіть своїх сусідів-монголів, які славилися своїм неймовірним терпінням.
Я з радістю відмовився від його послуг, коли його відправили до виправної колонії. Це сталося після того, як він п’яним записав кумедне відео, де він бігає з голим членом за вівцею, яку викрали з ферми для зйомок. Саме цю подію, Мала з великим перебільшенням назвала зоофільським зґвалтуванням. Вийшовши з в'язниці, він не відновив свого впливу на житловому масиві. Я чув, що злочинна молодь Козанова зневажає свого нещодавнього короля.
Я також знав, що Пучек не має ніяких талантів до інформатики. Єдине, що він може зробити, це включити додаток однієї з соціальних мереж, попліткувати в месенджері або запустити турбо-порно. Те, що він міг надихнути до вбивства випускника полоністики Давида Анджеяка було так само ймовірно, як і те, що пальми на його бермудах раптово почнуть гойдатися на морському бризі.
Я вимкнувся. Я сидів у престижному третьому ряду й дивився, як на моєму телефоні блимають цифірки годин й хвилин. На коментарі Німця я ніяк не реагував. Я сильно спітнів і відчував гіркий оцет у горлі.
А я ж нічого не їв.
З нетерпінням я чекав кінця цього ярмаркової вистави. І дочекався.
На задерев’янілих ногах, витираючи піт з чола, я дійшов до кімнати, де стояли столи з закусками та напоями.
Коли я зробив ковток кавунової води, то відчув тепло від якогось масивного предмета позаду мене. Це був Граціан Фурманський.
Він дружньо поплескав мене по плечу.
– Я ж знав, що ти не відпустиш, — усміхнувся він. – А в мене не було часу. І довелося самому займатися справою Анджеяка. Ти ж знаєш, як воно буває. Берлін викликає.
Я промовчав, але явно не був схожий на доброго колегу, який зараз почне його поздоровляти. Мала, побачивши моє обличчя, під'їхала до нас.