Мені спало на думку, що сам Скриптор впадає в суперечливість, і що його лицемірство легко викрити під його поверхневими тирадами. Однією з чоловічих чеснот, на думку педагога, є "мужність, або випробування світу". Хіба Хіларі не виявив сміливості, стаючи до конфронтації зі своїм учителем перед класом? У всілякому разі, менше про це, не буду нападати на письменника. Я не маю права цього робити. Чи не впадаю і я в лицемірство?
- Гаразд. Ви кажете, що Хіларі вступав у дурні дискусії, тобто, щось піддавав сумніву, з чимось не погоджувався, так? І що ж це було? Ваші зауваження? Ваші вказівки? Не дивуйтеся, що я постійно запитую про цього хлопця. З мого досвіду відомо, що іноді дуже далекі нитки можуть несподівано поєднуватися. Як в хорошому романі. Не можна виключати, що саме він панові докучав.
Скриптор подивився на мене з абсолютним подивом, але потім придушив його.
– Ні, він парирував не мої зауваження, а зауваження одного зі своїх колег, мерзенної істоти, до речі...
Мені не сподобався ні агресивний тон, ні зверхнє оцінювання учня.
– Чому мерзенної? Так ви оцінили його так вже після першого чи другого уроку?
– Тому що після першого уроку він запропонував доносити на колег, що я, звісно, гнівно відкинув. Потім він благав мене нікому про це не розповідати. Я хотів його відразу вигнати з класу, але подумав, що колись він може стати в нагоді. Тому я дав йому останній шанс. – Настала недовга тиша. – Ну, цей хлопець, цей інформатор, на другому уроці представив план свого оповідання, – продовжував вчитель, – головним героєм якого був плагіатор. Тоді молодий Петрі накинувся на свого однокласника, все ще цим фальшивим, високим жіночим голосом. Він кричав, що проблема плагіату в наш час не є актуальною і нікого не хвилює. Зрештою, кожна людина, яка створює текст, використовує інший текст і може змінювати його як завгодно. Кожен текст, стверджував Хіларі, є загальною власністю. І тоді… І тоді…
Він замовк і повільно розчавлював недопалок, висипаючи попіл на стіл.
– І що далі? – не витримав я. – Що тоді?
– Я відчув неприємний укол в пальці… Дуже неприємний. Наче хто шпильку мені під ніготь встромив. Ці вібрації походили від смарт-персня, який дав мені Йонаш. Вони були болючими. Одна за одною… Хтось надсилав мені погані сенсорні емотикони. Це міг бути мій син. – Він подивився на мене. – Хіларі продовжував дискутувати зі своїм однокласником, а мене мучили неприємні якби укуси і сумні думки про Йонаша. Не пам'ятаю, чим та їхня дискусія закінчилася. Це був невдалий урок, пане комісаре... — У його голосі прозвучав жаль. - На щастя, до кінця уроку було вже недалеко, — продовжив він. – Повернувшись додому, я подзвонив Йонашеві. Не він мене мучив. Він сказав мені, що ці емотикони, які я відчував так боляче, були синхронізовані з повідомленнями, які заполонили мою папку "Вхідні повідомлення". Чи потрібно додавати, якою мовою вони були написані?
Я похитав головою. Йому не треба було нічого додавати.
– На санскриті – письменник все ж таки зробив це. – З мене досить. І тоді я зв’язався з паном. І ви погодилися взятися за це завдання. Ось і все, комісаре.
Я сьорбнув чаю. Волів би пити воду з-під крана, але не хотів дратувати письменника своїм вишуканим смаком.
– Є одна річ, яка мене все ще нуртує мене, — сказав я, але Скриптор перебив мене.
– Нуртувати — це насправді претензійний вислів, — пирхнув він. – Краще сказати: "мені щось не дає спокою", "щось мене турбує".
Я з розумінням сприйняв це зауваження. Кожна мить — це гарний час для навчання, а правильний словниковий запас — суть креативного письменництва.
– Тоді мене щось турбує, — сказав я, дотримуючись почутої пропозиції. – Чому найняли саме мене? Адже завдяки такому прекрасному інтернет-знавцю, як ваш син... Він може сам отримати будь-яку інформацію про трагічно загиблих неологомахів. Для цього нікому не потрібно нікуди фізично подорожувати. Їхати до Кракова, в Сахару чи ще кудись...
– Пан помиляється, туди треба поїхати.
Письменник глянув на мене без приязні, але через секунду його погляд пом’якшився. Кількома реченнями він пояснив мені, що Йонаш страждає на психосуїцидію, і якщо він вийде з квартири, чого не робив чотири роки, то лише для того, щоб пройти лікування у відомій львівській клініці професора Чурчука.