Я поїхав туди наступного дня після розмови зі Скриптором. Через півгодини після виїзду з Вроцлава я опинився в самому серці Кракова, тому що аеротунельний потяг в столиці Малопольщі в'їжджав не на приміський вокзал, а на головний вокзал, розташований під землею, під самим музеєм. Я піднявся на ліфті на поверхню і відразу після виходу на широку набережну побачив праворуч масивну будівлю Центру Перевиховання "Дружня Краковія".
До зустрічі залишалося півгодини. Щоб убити час, я сів на кам’яну лавку й розглядав то то будівлю, то роботів, які проносилися повз, транспортуючи якісь пакунки до автонів, що стояли на станції.
Центр "Дружня Краковія" був розташований у колишньому торговому центрі. Перепрофілювання цих колись переповнених храмів богині Споживання було вимушене. Домінувати стала електронна комерція, яка завдяки аеротунельним потягам, автономним транспортним засобам і роботам, що виступають посередниками між цими видами транспорту, дозволяла товарам транспортуватися будь-куди в дуже короткий термін.
Час минав. Нарешті я встав і пішов до кафе виправної галереї, як зазвичай називали такі установи. Там сів за стіл. Не звертаючи уваги на мерехтливий курсор на екрані планшета, вбудованого в стіл, який вимагав зробити замовлення, я дивився крізь велике скло на молодих людей, які сиділи навколо терапевта та зізнавалися у своїх дрібних гріхах: мова ненависті, мікроагресія, інтернет-хейт.
Деякі з них відводили погляд від чоловіка, який вів зустріч, і дивилися на вагітну жінку, що проходила повз.
Вона пройшла повз них з ніжною посмішкою, потім торкнулася сканера відбитків пальців, відчинила двері, що відокремлювали вестибюль галереї від кафе, і зайшла всередину.
Її погляд зупинився на мені. Вагітна підійшла до мого столика, потиснула мені руку й сіла. Крім мене, в кафе сиділи за планшетами лише дві дівчини. Тому мій вибір був очевидним. Вона не змогла б упізнати мене на жодній із фотографій.
Я не був активним у соціальних мережах і наказав – оскільки мав на це повне право як офіцер поліції – спотворювати та розмивати моє обличчя на всіх поліцейських фотографіях. Лише одна моя фотографія, ще студентських років, була в мережі. Попри те, що поліцейські інфоблокери видалили з неї моє ім’я, саму фотографію не вдалося видобути з якогось чилійського хостингу. Її "зацементували" в мережі хакери з Товариства захисту прав тварин і іноді використовували в мемах, створених глузливими активістами. На цьому фото я тримав великого коропа, якого сам спіймав, вагою майже 20 кілограмів.
Ним не можна було скористатися, щоб ідентифікувати мене. Я не знаю, на кого я більше схожий сьогодні — на того стрункого, красивого двадцятичотирирічного юнака на фото чи на велику жирну рибу, яку він тримав у руках?
З іншого боку, Клавдія Пєхота виглядала саме так, як на фотографіях, багато з яких я знайшов в Інтернеті. В обох випадках вона посміхалася природно, була без сліду макіяжу і без характерного "дзьобику", який приховував би її надто пишні щоки.
У Пєхоти не було потреби чи бажання щось маскувати, про що свідчила сітка ніжних мімічних зморшок навколо очей, яких не торкнувся скальпель хірурга. Можливо, їй було близько сорока років. Не буду приховувати, що жінка мені сподобалось.
Ми замовили каву – у неї було латте, у мене – корична. Оскільки вона рішуче відмовлялася від будь-якого печива, я, хоч і неохоче, наслідував її приклад. Коли до нас мовчки підійшов столик на повітряній подушці із пристроєм для зчитування платіжних карток, вона навіть чути не хотіла, щоб я заплатив. Жінка запротестувала так енергійно, що я почав боятися, чи не образив її.
Мої побоювання були передчасними. Вона зробила ковток кави й усміхнулася мені. Її світло-блакитні очі злегка звузилися. В цьому виразі обличчя був якийсь розбійницький шарм. Однак я не міг не відчути, що її поведінка була просто гарною акторською грою.
– Ну, я слухаю! П’ятнадцять хвилин, потім у мене сеанс один на один з клептоманом.
Треба було поспішати.
– Кевін Нкубе, — сказав я. – Ґвалтівник і вбивця Наталії Підгребеннюк. Я трохи чув про нього, але завдяки вам я хотів би знати більше. Набагато більше…
Я зупинився і чекав її реакції. В очах жінки блищали сльози. Принаймні мені так здавалося.
– Я розповім панові все, що знаю, а потім піду звідси, — сказала вона задумливо. – Мені ранить кожна згадка про Наталію. Наша дружба була дивною. Такою недовгою, такою емоційною. Зріла жінка та молодий волонтер у центрі перевиховання. Ледве я зустріла її, як виявила, що йду за її труною. Мені тоді було п’ятнадцять, а їй тридцять п’ять. Попереду у неї було стільки життя…