О четвертій ранку, коли він вливав в себе сьому альпійську каву, він раптом стукнув себе по лобі. Вихід був! Звичайно!
– В дупу старого, — сказав він собі. – Не збираюся платити за нього заставу, нехай сидить. Відразу заплачу Чурчуку, і завтра його авіонетка прилетить до Вроцлава за мною. Я полечу до Львова, і через рік психосуїцидальна хвороба залишиться лише темним спогадом, як і для сотень пацієнтів українця.
А потім його охопили докори сумління. Він не міг такого вчинити із власним батьком.
Він згадав ті кілька хороших хвилин, коли його мати вже виїхала в тибетський монастир, а батько приходив до нього в інтернат. Він брав його на свята та канікули. Цей час вони проводили вдвох, без родичів. Ходили в гори або дивилися фільми. Розмовляли або довго мовчали. І навіть ця тиша була доброю.
Він також згадав, як одного разу його батько без попередження прийшов до нього в інтернат. На той час Йонашеві було одинадцять років. Вони пішли на прогулянку до парку навколо школи. Йонаш дістав із кишені п’ятдесят пан'євро, які він заощадив. Він дав батькові цю купюру і просив: "Не йди, залишайся, я тобі заплачу, тільки залишися". Каміль розплакався. І того дня нікуди не поїхав.
Таких хороших моментів було небагато, і більшість його підліткових років були сповнені гіркої туги та повільно зростаючої ненависті до батьків. Він міг звернути її і проти своєї матері, але та стала міфом, красивою жінкою, яка цілувала його перед сном, поки одного разу, дізнавшись про чергову зраду батька, вирішила постояти за себе в морозному повітрі Тибету. Залишився батько – конкретна постать, винуватець усього зла.
– Терпіти не можу, — прошипів Йонаш і різко вдихнув крізь зціплені зуби. - Терпіти не можу. Я повішуся через цього старого придурка.
Він одягнув фонокуляри й прокрутив поглядом список контактів. Серед зашифрованих і невидимих був Дракон.
Йонаш набрав його номер. Той не відповів. Хлопець відчував, як у нього перекручуються кишки.
– Курва твою мати! – звернувся він до уявного злого бога Псіхосуїцидія. – Срачку ти ж мав наслати на мене лише завтра, сукин син!
В фонокулярах він поїхав до ванної. Але не помітив купи старого одягу. Наїхав на нього. Візок застряг. Кишки Йонаша скрутилися вузлами.
З останніх сил він скинув тіло з візка.
Кишки не витримали.
Хлопець повз до ванної кімнати, залишаючи за собою коричневі смуги.
Потім задзвонили фонокуляри.
Це був Дракон. Йонаш щось прохриаів у мікрофон.
– Я чув, що у тебе була абста, наркеша, — кинув Дракон. – Я буду там не раніше, ніж через дві години. Подвійна ціна. І бабло наперед.
Через дві години Йонаш, вимитий і тремтячий від холоду, сидів перед вхідними дверима й рахував хвилини. Протяг, що віяв квартирою, давно розвіяв сморід.
Рішення внести заставу за батька та перерахувати відповідну суму на рахунок Технофеміди на мить заспокоїло його думки.
– Я заплатив за Каміля, я заплатив за нього, – повторював він собі. – У мене будуть таблетки, так, таблетки. Я хороший син, так… Добре.
Дзвінок домофона тріпнув його нервами. Йонаш боявся, що не встигне відкрити і Дракон піде. У нього була напоготові тростина, якою він натиснув кнопку, яка відкривала замок у дверях будинку. Він натиснув. Почув кроки.
Страх стиснув йому горло.
Там йшло кілька людей. А мав бути лише один. Дракон.
Йонаш одразу замкнув двері. Хтось застукав в них. Різко пролунав дзвінок.
Хлопець полегшено зітхнув. Якщо це Дракон та його дружки прийшли провчити його через його затримку, то він зараз забарикадований і в безпеці.
І тут він почув скрип вікна і кроки в кімнаті балкону. Він залишив двері відкритими, щоб провітрити квартиру.
– Знаєш що? – почувся звідти сильний низький голос. – Дракон також і мій постачальник. Він медбрат за професією, ти це знав? Він часто приходить до мене, щоб детоксикувати мою дружину...
Йонаш повернувся в бік голосу. У нічній тиші він здавалося йому таким сильним і чітким, наче людина говорила через підсилювач.
У відчинених балконних дверях стояв Тимон Петрі. Обличчя не було видно, тільки висока кістлява постать. А позаду нього стояли двоє чоловіків, чиї масивні тіла повністю перекривали слабке світло ліхтарів.
– Знаєш таке: "Помста — це страва, яку найкраще подавати холодною"?. Знаєш ти це чи ні, потвора?
– Не знаю, не знаю, — повторив Йонаш, затинаючись.
– Але я віддаю перевагу теплому, навіть гарячому, — продовжував прибулець, підносячи руку до рота. — Я не буду чекати, поки його засудять. Я не вб'ю його руками якогось в'язня, бо хочу побачити його смерть. Я не буду чекати, поки він вийде з тюрми після відсидки, тому що тоді помста буде холодною і не смакуватиме мені…