Ні ця, ні інші назви закладів нічого Скрипторові не говорили. Перевіривши ще раз, чи збереглося в його пам'яті фонокулярів запрошення до Тартара, отримане для нього Йонашем, він видивлявся так званий лопатний транспорт, який надавав нічний клуб, про що згадувалося в запрошенні.
Так, будь-хто міг дійти до віддаленого менш ніж за кілометр "Тартару" прямим підземним аварійним коридором, але прогулянку тьмяно освітленим і погано розміченим тунелем зі слідами, які становили небезпеку спіткнутися, зі щурами, які час від часу терлися об ваші ноги, та будь-якими іншими, набагато серйознішими небезпеками, навряд чи можна включити до списку новорічних атракціонів.
На пероні зробилося пусто. Зникли навіть блокерси. Під миготливою рекламою молока з комах ГаЛАКТична Мушка та якогось новозбудованого житлового масиву, який спокушав нас обіцянкою чистої та безкоштовної води 24 години на добу, Скриптор помітив з десяток людей у вечірніх сукнях. Залишені в спокої розчарованими блокерсами, вони тепер весело балакали й дивилися на темний вхід у тунель.
За мить з пронизливим вереском виїхала старенька дрезина, прикрашена мерехтливими лампочками. Водій-азіат почав сміятися і кричати людям, показуючи їм на місця в транспортному засобі. Це був той самий транспорт, запропонований "Тартаром", який, мов лопата, збирав гостей закладу з платформи – звідси і його назва.
Останнім на борт піднявся Скриптор. Рушили. Водій запустив бадьору музику з вокалом, якого трансель Скриптора визнав за філіппінський.
Дрезина пищала, лампочки гойдалися по боках, пасажири сміялися з якихось жартів. То тут, то там по стінах шмигав щур, раз чи двічі повз промайнула згорблена людська тінь, збільшена мерехтливим, далеким світлом фоноліхтаря.
Ці коридори були населені різними, часом дуже небезпечними істотами. Так, це правда, Скриптор відчував огиду до Брунетти, навіть страх перед нею – і тому досі не зв’язувався з нею, – але думка, що їй, самотній жінці, доведеться повертатися вранці через ці, як Вергілій описав би їх, "темні й смердючі щілини", щось стискало його діафрагму.
Над ними пропливали лампи в дротяних ковпаках з намальованими на них стрілками, що вказували напрямок руху, і написом ТАРТАР. Спочатку вони були досить яскравими, але чим ближче ви були до закладу, тим тьмянішими вони робилися. Останні були повністю забризкані темно-червоною фарбою і давали мало світла.
Вони в'їжджали у все більшу темряву.
Незважаючи на погане освітлення, неможливо було не помітити великі бетонні двері, що нагадували бункерні, зі сталевими маховиками, якими звільняли засуви. Дрезина з пронизливим вереском зупинилася перед ними.
Там стояли двоє здоровенних китайців у чорному, певно, з Маньчжурії, бо, як десь чув Скриптор, саме та північна земля родила таких китайських велетнів.
Вперше він відчув себе не у власній тарілці. Експедиція до Безптахого Демона не була схожа на недільний пікнік.
Один з охоронців повернув маховик й відчинив двері, інший наблизив своє велике обличчя до облич людей, які входили, ніби хотів їх поцілувати. Своїми смартайами він зчитував закодовану інформацію, яку йому передали смартайі гостей.
Він пропустив усіх, а потім нарешті подивився в фонокуляри останнього запрошеного. Перевірив, все в порядку. Він кивнув Скрипторові.
Звістка про його прибуття потекла в космос. Вони також потрапили на фонокуляри людей, які чекали на нього тут.
Скриптор опинився в Тартарі. Низький, але широкий бетонний тунель закінчувався метрів за шістдесят і перетворювався на величезну залу з підвищенням, схожим на сцену, над якою майоріла важка червона завіса, освітлена прожекторами. В тому проході між кімнатами містилися гардероб і три туалети: один для чоловіків, один для жінок і один для небінарних осіб.
Гардеробниця, велика дівчина з шрамами на обличчі, з рожевим волоссям і значними грудьми, забрала в нього шапку і бушлат, надіславши відповідний код прийому на його фонокуляри.
Скриптор увійшов у хол висотою в три поверхи. Незважаючи на величезний об’єм, тут було дуже жарко. Люди сідали на низькі дивани, чоловіки розстібали сорочки, деякі жінки обвіювалися подолами суконь, високо піднімаючи їх.
Більш нетерплячі розливали порції міцного алкоголю – швидко й жадібно, а інші непомітно діставали ящички з наркотиками.
Грала музика кібердиско, ходили одягнені в костюми молоді люди – переважно чорношкірі, стрункі та невисокі хлопці – з пляшками, келишками та пластиковими соломинками для ібогаїну чи інших "порошків щастя", яких організатори, як і їжі, не забезпечували, що було чітко зазначено в запрошенні. Усе одно тут ніхто не був голодний. Сатурацин, доданий в безалкогольні напої, забезпечував ситість на багато годин.