— Сторожа спить! За мною, зелоте!
Зник час. Зник біль. На його місце вступило переможне життя. Рішучістю наллялася воля, і сила прудко забурхотіла в тім, що було досі тільки стомленим тілом. Так само нечутно, як і хлопець, вислизнув Іродіон на стіну. Десь поділися роки і юнацька звинність опанувала кожен рух. Місяць при заході вдарив просто в вічі, і в’язневі на мент здалося, що речі всього світу дістали очі й уп’ялися в нього. Один лише мент завагався та зараз же таки зсунувся за хлопцем із стіни. Хлопець припав до землі і почав плазувати геть. Втискаючись ліктями в ямкуватість ґрунту, поліз за ним Іродіон. Совгаючись по гостро жорствуватій сухій землі, між шелестливими стеблами, ввійшов він знову в свідомість свого положення. Не було воно нове. Вже багато разів у житті приходилось так уникати небезпеки або йти небезпеці назустріч. Ніколи, як в такі хвилини, не відчував він так дошкульно своєї істоти. І з усіх минулих випадків пригадався йому чомусь один, перед багатьма роками в Єрусалимі, коли так само мусів він плазувати через храмове подвір’я до скриту священичих кімнат. Але тепер було ще небезпечніше. Був серед ворожого табору, напівобезсилений від ран. Лише обережність, тиша й нагода могли врятувати його. Шлях здавався безконечно довгим, руки й ноги дряпалися до крови. Але Іродіон не відчував нічого, крім нерівностей ґрунту, до яких втискався цілою істотою, і лише сунувся за хлопцем. На мент затрималися в тіні куща, і саме тяглий, співний оклик «варту-у-уй!» протяв повітря. Іродіон аж відчув, як під ним подалася земля, так притисся до неї. Але ніякий вартовий не повторив більше оклику, і знов стало тихо. І коли вже, здавалося, не буде кінця плазуванню, — хлопець перед Іродіоном сковзнув кудись униз. Останнім зусиллям дотягся й Іродіон до краю: низьким уступом починалася інша левада, і в’язень також зсунувся долі.
Тепер обидва були в сутінку густої смоківниці. За плечима залишалася винниця з римським військом, перед ними був довгий левадний схил, порослий деревами. Червоний місяць шкірився між їхніми стовбурами. Хлопець подивився на Іродіона, поклав руку на уста й показав дозаду. На левадній межі зарисовувалися непорушні вояцькі сильвети: спершись на списи, довартовували зміну віґіліянти. Утікачі саме прослизнули між ними. І чи то від такого безпосереднього почуття небезпеки, чи від передранкового холоду, але Іродіон відчув, як йому холод побіг по плечах. Та не було часу роздивлятися. Хлопець знов показав рукою вперед і плигнув безшумно під найближче дерево. Іродіон скочив за ним. Ще хотів затриматися, хотів запитатися на ходу, хто він такий, цей хлопець, якому так чинно мріються зелоти. Хотів до нього придивитися бодай у присмерку гайку. Але гострий вигук сурми вдарив бичем по околиці. Підстьобнутий ним, плигнув Іродіон могутнім кроком уперед, долі по схилу, залишаючи хлопця далеко за собою.
Жадобою погоні захлистувалися за ним сурми.
Леґіонерські буцини сурмили сьогодні вже вдруге. Але не жадібний заклик до переслідування, а тяглий клич розлуки. Римський відділ вишикувався на леваді в дві лави, довгі лави, одна проти одної. Між ними утворилася вояцька вулиця. Леґіонери стояли при зброї: шоломи на головах, щити на поготівці, мечі в правицях, списи застромлені коло ніг. Сонце ще далеко не дійшло до полудня, й тіні від вітей краяли темними перетинами сяйність шоломів, нараменників і блискучість щитів. Урочиста тиша панувала над відділом. Ніхто не обзивався до сусіда. Очі всіх були звернені на один кінець лави. Там, теж при зброї, сидів на коні центуріон, а перед ним озброєний ветеран Ніґріл. І розмова, що вони провадили, складалася з такого ж саме настрою напружености, як і все це вояцьке зібрання. Кожне їхнє слово мчало блискавкою до настороженої лави:
— Отож в’язень утік, ветеране! Я відповідатиму за нього перед префектом, ти — перед мною. У Кесарії нас і віґілянтів судитимуть. Що скажеш на це, ветеране?
— Я винен, пане!
— Знаєш, якої кари заслуговує варта й ти?