— Знаю, пане! Але старим ветеранським звичаєм дозволь мені покаратися самому. Ти знаєш цей звичай, пане!
— Знаю, ветеране! Я цього й чекав від тебе. Але своє рішення ти мусиш досвідчити перед цілим відділом. Бо я відповідаю й за тебе. Ти готовий, ветеране?
— Готовий, пане!
— Говори!
Ніґріл обернувся до лави. Всі очі були на ньому.
— Вояки! Я відповідаю за втечу в’язня. Як і віґілянти, що мали варту. У Кесарії нас судитимуть. Ви знаєте, що за це чекають буки. Але ветеран сміє покарати себе сам, відібравши собі життя добровільно. Тому тут, перед усіма вами, я проголошую: без насилування й добровільно я вибираю собі меч. Знаєте, вояки?
Лава захвилювала. Ніґрілові слова діткнулися їхніх вояцьких сердець, хоч вони й знали суворі закони свого ремесла і здогадувалися, для чого їх вишикував тут центуріон у цю незвиклу лаву. Усі як один вдарили в щити, і вояцький оклик пролунав левадою. Вони любили свого ветерана. Ґней Рутен майнув рукою, і тиша звисла над лавою напруженим очікуванням. А Ніґріл приступив до центуріона і почав складати перед конем свою зброю. Центуріон голосно спинив його:
— Залиши при собі зброю й відзначення, ветеране! Такий вояк, як ти, має право вмерти зі зброєю!
Вояки знов ударили в щити, й оклики згоди залунали над лавою. Але сурми засурмили наново, й до Ніґріла підбіг один із вояків. Йому віддав ветеран свого меча. Вояк побіг на другий кінець впоряду. Там, на кінці вулиці, він вишпортав своїм мечем ямку, встромив до неї держальном ветеранського меча й затолочив каліґою. Очі лави перебігали від меча до Ніґріла. А ветеран стояв перед центуріоном і чекав. Ґнеєві Рутенові було шкода ветерана. Був це добрий вояк, але помогти йому центуріон не міг. Його самого, хоч і римського горожанина, чекала в Кесарії мабуть деґрадація, а ветерана, як і сторожу, жорстока кара буками, від якої не кожен залишався живим, а як і залишався, то лише безпомічним калікою. Тут принаймні Ніґріл умре з честю, як вояк. Третього рішення не було… А вояк, закопавши меча, поспішався на своє місце в лаві. Буцини завили. Ветеран рушив з місця:
— Прощай, центуріоне! Хай охороняє тебе Мітра!
— Прощай, ветеране!
Ніґріл обернувся до вулиці. З вистромленим списом і щитом на поготівлі він ступив уперед проти застромленого в землю меча. Очі всіх леґіонерів втиналися в нього серед невимовного напруження. Але Ніґріл не дивився ні на кого. З очима, вп’ятими вперед, ішов він гордовитий, наче бог війни. Але після кількох кроків не витримав. Бардит — бойовий клич їхньої леґії — видерся з його горла клекотливим викриком. Сурми й вояки підхопили його несамовитим зойком. Ніґріл скочив уперед…
Ніґріл біг. Вояки в лаві піднесли над вулицею свої мечі. Вони мали право тепер рубати відсудженого, але жаден з них не відважився б спустити свого меча на ветерана, й мечі творили над Ніґріловим шляхом метальне риштування. Але Ніґріл уже не бачив цієї останньої вояцької почести. Застромлена смуга меча була його ціллю. Але він бачив не її, а щось вузьке, нагострено-блискуче, що застиляло леваду, обрій, сьогоднішній день і простягалося поза світ, де чекав його соняшний Мітра…
Ґней Рутен сидів випростаний у сідлі і, ледве-ледь нахилившись, глядів, не відриваючи зору, за ветераном. Чув сурми, бойовий клич, бачив блиск мечів над ветерана головою. Чув і не чув, бачив і не бачив. Увесь зосередився на постаті, що мчалася від нього. І коли вона враз упала, скорше здогадався, ніж відрізнив серед гуку тіла, що вдарилося об землю, легкий зряскіт. І віддихнув…
Аж до пізнього вечора стояла над левадою й тяглася через околицю задушлива курява від кострища мертвих.
Перемігши з допомогою ціпка стрімкий схил доріжки, дібрався нарешті Давид до вершка й, тяжко віддихаючи, розглянувся довкола. Сумно було подивитися на нього. Римський відділ, що був отаборився на Давидовій леваді, поплюндрував її як слід. Мала правду вчора Дебора, коли бідькалася над цілковитим майже знищенням. І справді, від кількох смоківниць залишилися лише високі стовбури, бо рубачі навіть і не намагалися, щоб зрубати деревину як слід. Кільканадцять яблунь і ґранатів було знищено вщент і з виноградом, що їх оповивав. Багато лоз лежало посіченими, й галузки з нестиглими гронами засмічували винницю. Чого не зрубали — те поламали, пообсмикували, потолочили. Купа попелу сіріла біля гнітила, на якому бракувало солом’яної стріхи, вжитої, мабуть, на розпал кострища.
Погляд на поруйновану винницю в перший мент боляче діткнувся Давидового серця. Та ж деякі з порубаних дерев походили ще від його діда й батька, деякі садив і щепив сам. Знав історію кожного корча, кожного закруту лози на ґранатовому дереві. Треба починати наново! Наново, коли тінь життя простяглася вже до могили, а шеол не турбується ані про ґранати чи яблука, ані про лози й смоківниці!.. І ось починати наново!.. Але як швидко прийшло обурення, так швидко і промайнуло. За хвилину вже спокійно дивився на діло руїни. Та й пощо хвилюватися? Чим кращий він, Давид, від решти народу свого, що лише його з-поміж усіх має минати рука ворогів? Чому йому має бути добре, коли всім є зле? Чом має він упиватися вином і насолоджуватися гронами, коли нарід не має часом і води на освіження? Навіщо смоківницям давати плоди і полям урожаї, коли їхніх господарів ведуть на тортури й голодну смерть у підземеллях?..