Спершись на ціпок і повільно розглядаючися на всі сторони, щоб не пропустити ані найменшої шкоди, додумував Давид ці гіркі думки й гадав, що вже заспокоївся. Думав, що вже байдуже дивиться на мертві галузки й голі стовбури. Але обманювався. Бо це не заспокоєння вступило до старечого серця, але обурення й гіркість доступили такого ступеня, що для їхнього виявлення не вистачало їм зовнішніх проявів. Та й до кого було кричати? Кого проклинати? Замало проклять і плачу, замало зойків і нарікань, не досить викриків болю! Та й які ще уста, гіркі і проклятливі, може ще мати людина після Єзекиїла?.. Тому й хотілося стояти спокійно, тихо позирати на руїну й гіркість свого безсилля занурити до безмежної терпкости народнього існування. Щоб біль власний став од того малим, маленьким, малесеньким — цілком непомітним! І коли припустив до своєї свідомости це порівняння, відчув Давид, що тепер таки насправді заспокоївся. Не було ради!.. Треба все починати наново: посадити смоківниці, щепити яблуні, підрізувати, обкопувати й підв’язувати!.. Нема ради: життя!.. І вже цілком зрівноважений обернувся Давид до доріжки, щоб вертатися до хати, але перед ним стояв Єгоханан.
Погляд старого роз’яснився. Мавши лише доньку Дебору, а від неї знов-таки лише внучку, тяжко ніс колись Давид кару безсинів’я. Потім, коли перетривала його душа тягар думок, перестав тим турбуватися. Навіщо йому сини, коли ввесь нарід став йому синами й доньками найулюбленішими? Є чим пишатися, над ким бідькатися, про кого турбуватися. Для власних дітей можливо й не було б уже в душі місця. Але в глибині істоти все-таки тремтіла легенька заздрість от хоч би до свого приятеля Захарія, що вже і після смерти, але дочекався сина. Тому-то, ставши опікуном Єгоханановим, звертав на нього більше уваги, ніж на інших дітей. Але далі цього зовнішнього Давидове зацікавлення хлопцем не сягало. При рідких зустрічах з приємністю вів рукою по довгих кучерях хлопчачої голови й питався про науку — от і все. Лише один раз розмовляв про хлопця з Елісебою. Від того часу не говорив з нею про вислід своєї ради. І тепер хотів пройти мовчки, але самітність думок на зруйнованій леваді спинила його:
— І на вашій леваді, Єгоханане, так само поруйнували все римляни, як і тут? — Левади Давидова й Захарієва були недалеко одна від одної. На сусідніх левадах римський відділ також рубав дерева для кострища.
— Ні, — крутнув головою хлопець. — Лише кілька сухих глодових кущів вирубали на межі. — І додав голосом малого знавця: — Щоб спалити вояка, багато дерева треба було!
Давид, як і цілий Геброн, знав уже про це, що один римський вояк настромився на меч і його спалили. Знав і те, що в’язень, якого ескортував відділ, уночі втік. Ні для кого не було таємницею, що смерть вояка мала зв’язок з утечею в’язня. Але подробиць не знав ніхто. Раділи, що в’язень утік, байдужі були до смерти римського вояка. На левадах відділ побув до ночі, і коли вирушив далі по єрусалимській дорозі, ніхто вже ним не цікавився, крім метких хлопців, що цілий день спостерігали леґіонерське пристановище.
— А ти, я бачу, таки підглядав за вояками?
— Так, підглядав і все бачив. Але зелот таки втік! — І при останніх словах Єгоханан знизив голос.
Давид пильно подивився на хлопця:
— Що ти плетеш? Звідки ти знаєш, що то був зелот?
Єгоханан без страху підійшов ближче, й між дідом і хлопцем почалася розмова. І слово за словом, риска за рискою перед Давидом поставала картина втечі Іродіона й роля при ній Єгоханана. Старий слухав короткі відповіді Єгохананові, і його серце наповнювалося подивом. Так ось, цей хлопець, дитина, була єдиною людською істотою з цілого міста, повного сильних і розумних мужів, не побоялася великого чину. Хто навчив її? Де? В теперішній гебронській молитовні Небати й Самлаї? Проповіді покори і приклади послуху? Невже ж це наслідок його порад, даних тоді Елісебі? Невже це вислід жіночої вихови, на сором мужам і провідникам народу?