— Хто повів тебе на це, дитино?
— Я сам!
— Сам то сам, але все ж, хто сказав тобі, що то був зелот?
І зі ще більшим здивуванням слухав тепер Давид оборону зелотів. Бо то міг бути лише зелот і тільки зелот. Бо це зелоти одні боряться з чужинцями за свободу Ізраелю, вони одні не потурають чужоземцям. Вони продовжують діло славетних непіддайних Макабеїв… Хлопець говорив, а Давид слухав, дивлячись на ці блискучі очі й чувши переконливі хлоп’ячі слова, вже не розпитувався більше. Велика втіха входила до його душі. Це ж значить сам собою прийшов хлопець до свідомости, що повинність кожного міцного м’яза, меткого ока й гарячого серця є стати всюди, де можливо і як можливо, проти насильства й поневолення. Від дорослих заховав Єдиний, від мудрих і сильних оп’яв таємницею, щоб виявити дітям! Яким же сильним мусить бути дух народу й Божий закон у душі цієї дитини, коли тепер уже знає вона, що й як має робити! О, не всохло ще те дерево, яке видає з себе такі парості! Не страчений ще нарід і воля Господня в нім, коли множить із себе таких дітей! І якби не було в Геброні ані одного, хто хотів би взяти на себе великий тягар труду й боротьби, — цей буде тим! Він сам накладе на себе вантаж служби народньої, підбадьорить пинявих і піджене млявих. Він буде зелотом, якщо зелотів не було б, він перший піде назустріч Месії, і його першого покличе Месія до себе! Це він, це такі, як він, приправлять вождеві шляхи приходу, нарівняють стежки його! Який же щасливий Захарій, як радіє дух його, що дочекався такого сина!..
Спершись плечима об мур, старий так занурився в свої міркування, що вже перестав і слухати, що далі розказував хлопець. А Єгоханан далі оповідав із дитячою легкістю, і йому зовсім не вадило, що старий мовчав і не перепитував. Бо в дідовій мовчанці відчувала дитяча душа велику згоду з його вчинком, відчував хлопець, що виконане тої ночі було не лише добре, але було й єдине, що треба було виконати. І Давидова мовчанка говорила йому без слів, що так зробив би й Самсон і Ґедеон, Калеб і цар Давид, — герої його мрій, зелоти. А старий нарівнявся й наблизився до хлопця, кладучи йому руку на голову:
— Нікому ще не говорив про це?
— Нікому!
— Тож і не розказуй. Щоб не рознеслося по місті й не наробило шкоди. Вуха мають не тільки зелоти, сину!
І тепер від цього так часто вживаного, але несвідомого «сину» відчув Давид, що знайшов того, кого хотів би мати своїм сином.
Давид знайшов не лише сина, але й самого себе. Перед жадібністю дитячої істоти, яка поглинула його думки, наче спрагла земля росу, відкрив він нарешті віконця своєї замурованої душі. Як колись це був зробив раз перед Єгоханановим батьком. Але тоді сталося те від нестерпного дальшого затаювання їх у собі. Тепер, навпаки, надила нестерпність зберегти їх у свіжій пристрасності хлопця. Прищепити йому, просякнути його істоту тією найсвятішою любов’ю і ще святішою ненавистю, якою колись так горіли пророки, що полум’я те спалювало всю ганебність народнього життя. Багато її тепер було в народі. Може ще більше, ніж за первопророчих часів. Великого пророка чекає народне життя, щоб могло нарешті від тої ганебности очиститися. Другого Мойсея або Ілію. Нових скрижалів, але не кам’яні, а залізні! Щоб приправити нарід на вічного й Невідкличного Месію. І так хотілося, так хотілося продовжити ці присмеркні дні старечого існування! Щоб ще тут, перед шеолом, защепити цій молодій душі всю пристрасність очікування того, хто прийде.
І Давид говорив. Забув, що перед ним була майже дитина. Та — якби й усвідомлював — не було вибору. Хлопець був єдиним у Геброні, що вартий був науки. Чей же не Небатів буде навчати й не Самлаїв запалювати гнівом і захопленням? І Геброн часто був свідком, як, спершись рукою об Єгохананове плече, мандрував із ним старий Давид на левади. Там часто можна було бачити їх у тіні дерев, наче вірних друзів, що довіряють один одному свої таємниці. Замовкали, коли надходив хто-небудь сторонній, навіть Елісеба. Лише по блискучих Єгохананових очах здогадувалася вона, що то були за розмови. Але ніколи не розпитувалася. Їй вистачало лише пригадати собі свою останню розмову з Давидом про сина. І вона бачила знов великий розмах руки старого, що ним загорнув він тоді не лише батьківщину, але й цілий світ. Усе для її сина, все для Єгоханана!
А молодеча душа, немов спрагла земля, наче кретська губка. Напоїти її зрання — й до вечора заховає життєдайну вогкість. Так напоювалася тепер Єгохананова душа Давидовими думками, яких марно було шукати на поверхні гебронського життя. Бо в словах старого знаходив хлопець підтвердження всього, до чого домислювався сам, знаходив точки опору дальших міркувань і думок. Ще дитина, але вже починав прагнути за одним великим мірилом, яким міг би зміряти минулість і будучність народу. І все більше, все більше розумів, що тим мірилом має бути лише Месія.