— Ближче, ближче! — скорше здогадався, ніж почув Єгоханан. — Ближче, ближче!
Настрашений хлопець усе-таки підсунувся до Давида. Старечі руки твердим стиском ухопили Єгоханана за плечі. Вони кам’яними брилами притиснули його до землі, і, мов зачарований, дивився хлопець Давидові в вічі. А той зашепотів йому просто в обличчя:
— Не кажи, що дитина ти… Він з тобою!.. Куди пішле тебе — йди! Що накаже — говори! Не бійся, не бійся нікого… бо він покликав тебе! І будеш від сьогодні… вождем народів… володарем королівств! Щоб витереблював і нищив… руйнував і плюндрував… будував і защіплював!..
Голос ставав уривчастим, слова плуталися, погляд каламутнів. Руки задубіли на раменах хлопця, а той і далі боявся зворухнутися. Аж один ковток, ніби останній ковток повітря струснув дідовим тілом, і він перекинувся горілиць, тягнучи за собою Єгоханана. Руки хотіли ще триматися, ще хапалися за плечі, але стиск увільнився, і Давид лежав на межі, нерухомо вглядаючись у блакить.
Перший раз діткнулася смерть Єгохананової свідомости. Перший раз у житті мусів очиститися від дотику до мертвого тіла. Лежав під хатою, не сміючи ночувати в ній, поки був нечистим приписаний час, і не міг заснути. Дивився в зоряність небес, часом схоплював зором зірчастий ґалаґан, що котився звідкілясь згори й не докочувався кудись долі. Звідки, куди й навіщо? І не переставав думати про Давида. Був ось Давид чистим, коли жив, рухався й мислив, і нараз стало нечистим його тіло, коли одійшов з нього дух. Куди одійшов? До праотців і пророків? Зустрінеться там з батьковим духом і розкаже йому про сина? Одійде колись і він туди? Увесь нарід! Усі вибрані й погорджувані, всі благословенні й прокляті? Чи пролетять, як ось цей пролетів ґалаґан, — із безвісти в безвість?.. І не мала на це жадної відповіді молода душа, крім тривожного сумніву: а пощо ж тоді боротьба — велика й мала безмежна — людини й народу? Чи ж не краще, може, плекати покору велику, якої досить для цих днів земних, для спокою повсякчасного? Але молода істота, повна сил і снаги, ніяк не могла сприймати беззастережно спокійних думок покори, і вже черговий ґалаґан давав почуттю вистачальну відповідь своїм бистрим летом, сліпучим блиском і таємничістю свого приходу й відходу. Аж сон нарешті переривав незвиклі думки.
Та ранком, коли розвинув сувій закону, — був це Проповідників сувій. Ніколи раніше не замислювався над ним. Повними темноти й чужости, тоскно-загрозливими були все його слова. А тепер набули вони змісту і припадали знайомими, давно відомими, лише призабутими поняттями: «Бо немає навіки спомину про мудрого, як і про блазня… Те, що нині є і буде в будуччині, зникне також свого часу в забутті, і як кінчається вік мудрого, так минає й вік блазня…» Аж шарпнув сувоєм від цієї безнадійности, що стиснула аж за горло сухим задрапом сліз, коли читав далі: «Подібність синів людських і подібність тварин однакова єсть. Як умирає теє, так умирає й це… Дух той самий мають усі, й нічого не має людина більше, ніж тварина!.. І живому псу є краще, ніж мертвому левові».
Коли Елісеба ввійшла до хати, побачила незвиклу картину: син сидів за читанням, але не читав. Пергамен зсунувся йому з колін на землю, та він не помічав, мабуть, нічого, дивився бездумними очима перед себе, і сльози котилися йому по обличчі. А його викрик стиснув Елісебине серце, як ще ніколи так воно не стискалося за сина:
— Мамо, скажи! Скажи мені, мамо! Де батько мій? Куди подівся Давид? Куди відійде нарід наш?.. Чому живому псові, каже Премудрий, є краще, ніж мертвому левові?
Елісеба схилилася й заглянула Єгохананові в вічі. Було в них стільки дорослої мудрости, що ніяк не могла зрозуміти, звідки узялася в сина та печаль, яку відчувало і її серце. Хотіла відповісти йому великими й мудрими словами пророків, але відчувала, ах, як же близько й безпосередньо, що це були б тепер порожні слова розуму проти гарячого чуття молодечого протесту: пощо і куди? Тому не сказала нічого, а просто сіла біля сина й обгорнула рукою його плечі. І так, обійнявшись, сиділи довго мовчки, і ця мовчанка була їм найкращою втіхою.
О, як смакує мед після полинової горечі трав, і яка лагідна прохолода відпочинку після спеки блукань! А молодечий сум — немов та хмарка над Соляним морем: розійдеться скорше, ніж збереться, й життя всюди й завше перемагає смерть. Не дурно ж мусів нарешті признатися Проповідник, що «повернеться порох до землі, де спочатку був, а дух поверне до Бога, що його дав…» Здається, вчора лише помер Давид, вчора лише лежав на цій межі запереченням життя й буяння, росту й цвіту, пісень і радощів, а сьогодні вже знов тут весна. Нова весна, та сама весна на тих самих гебронських межах, бо дух од Бога знов оживотворив їхній порох, і все стало знов таке саме, як було тої весни, навіть ще бурхливіше, тьмяніше, приманливіше!