Велика зміна сталася за цей час з Єгохананом. Ніби діткнувся його істоти своїм палаючим вуглем-жариною янгол смерти і відімкнув двері до таємниць життя. Цілий рік поволі відхилялися вони й тепер саме, з наступом ароматів, співом птахів і горяччю променів, відкрилися врозтіж. Задивився через них на не пізнані досі речі й не може знайти ніде місця. Бо куди не піде — не знає, яка сила й пощо вабила його. Утомний неспокій жене з місця на місце, від думок до безум’я, від праці до безділля, від лінощів до праці. Немає ніде пристанку. То здається, що цілий Геброн з посміхом спостерігає його неспокій, то припадає, що світ уже цілком забув про його існування. Ні, навіть не забув, а просто погорджує таким незначним, непотрібним, зайвим сотворінням, як він. Мужчини дивляться з погордою, а жінки з посміхом. Товариші глузують, а друзі ухиляються від зустрічі! Найкраще втекти від усіх, утекти від них, байдужих чи насмішкуватих, утекти на край Геброна, поза цю землю, за Велике море! Бути самому!
Відтоді почалося теє. Хотів чи не хотів, а осередком думок його й уяв ставала жінка. Не та, що бачив на гебронських вулицях із глеком на раменах, з біллям біля потоку, серед поля чи левади з мотикою або серпом. Не жінка-дружина, мати й сестра й не полохливе дівча, що з виприском сміху відвертається при зустрічі. Ні, якась інша, непізнана, невідома, незнана, якої й не було у Геброні. Але все-таки не вгавав тинятися по левадах і межах, дряпаючись між кущами й камінням, з пересохлими устами і змореними коліньми, сам не знаючи, де шукати її й куди від неї втікати. Тепер вона, лише вона заповнювала сувої законів. Спокушувала Йосифа, облещувала Самсона, зраджувала Голоферна й підшептувала Соломонові паморочливі слова Пісні Пісень. Та де Соломонові! Це не премудрий цар, а він, Єгоханан, міг би співати їх тепер на гебронських левадах і межах. Вглядаючись у рожевість заходу, в бездонність нічних небес, у неокресленість солодко-тужливих поранкових далів, що заволікали левади, Палестину й увесь світ, — він напевно створив би ті п’янкі рядки. Бо вони кружляли в його думках, співали й перекликалися, дзвеніли і тремтіли перед уявою слуху й самі злітали з уст. Блукавши між терновими живоплотами, між кам’яними межами піль і винниць, сидячи по закутках гебронських околиць, згучали йому з серця його власні акорди, що їх колись склав цар-поет:
— Які ж красні ніжки твої в черевичках, княжа доню! Пупчик твій, мов кухлик кругленький, не без напою, живіт твій, як стіжок пшениці, оброслий квітами! Груди в тебе, ніби двійко теляток-близняток сарни, що пасуться між квітками! Горло твоє — вежа з кости слоневої, очі — ставки езебонські, а голова, як Кармель!.. О, яка ж красна, яка приваблива ти, кохання прерозкішне! Захопила ти серце моє, сестро моя, дружино! Полонила серце моє одним лише поглядом ока свого, єдиним рухом шиї своєї!..
Усім цим почала відзначатися тепер Деборина Рут. Ще недавно, ще перед тижнями було це для нього невиразне дівча, як і безліч усіх дівчат гебронських, що сміються невідомо чого, сумні бозна з якої причини й шепотять по кутках, немов сполохані тіні. Хоч часто бував у Давидовому домі раніш, за дитячих часів бавився з Рут, як з найліпшим приятелем. Але опісля закон, школа й товариші закрили були цілий світ, і лише цієї весни відкрилися очі.
За гарячого полудня, коли околиця млосно причаїлася в неприступній спеці, Єгоханан подався за місто. Розпечений порох дороги набивався між пальцями ніг, обпікав шкіру і змушував шукати затінених смуг під кам’яними огорожами. І це дратувало. Був у одному з тих, тепер таких частих, настроїв, коли сам не знав, куди йде і звідки вертається. Так і тепер, зайшов аж у долину біля бетсурської дороги. Це нею втікав, мабуть, перед роками з Давидової винниці зелот. Що сталося з ним, куди подався і де тепер знаходиться? А в долині привітала Єгоханана прохолода. Бо гущавина олеандрів трималася вогкости долинного струмка, й невеличкі плеса потоку тхнули свіжою вогкістю. Єгоханан оддавна знав тут одне місце під скелястим виступом берега, оточене колом олеандрів. Там можна було без перешкод купатися в прозорому плесі й залишатися з думками далеко від людей і міста. Ніхто не знайшов би його в тій схованці, куди вело лише кілька вузьких сарнячих доріжок під склепінням олеандрових кущів.