Хлопець звернув із головної доріжки, просмикнувся, зігнувшись, під тісною стелею листя й ось-ось уже був на своєму місці. Але приріс до доріжки: в його схованці хтось був. Ще не бачив, хто, але чув обережні сплески води і притишену мелодію пісні. Кров ударила йому до голови: співав дівочий голос. Був знайомий, і боявся його пізнати. І ще більше злякався б, якби то був голос незнайомий. Це лише Рутин голос міг бути таким солодко-зазивним. Але хіба такі слова може співати Рут?:
Ціла Єгохананова істота скупчилася в млосному напруженні не стратити нічого з цієї давно знаної пісеньки. Так, ніби вперше почув її, ніби ніколи ще не чув, не чув її на гебронських левадах, бо тепер лише вона продерлася до його свідомости і до його серця. А коли сріблястим дзвіночком відбринів кінець пісеньки:
залишився він хвилину в солодкій непорушності. Наче памороки оп’яли його істоту, і, занурюючись у їхні хвилі ще глибше, ще бездонніше, посунув хлопець назад по доріжці, боячись сполохати недосяжну несподіванку. Але зараз же спинився, хвилину вагався, обернувшися знову до потоку і прислухаючися. Співу вже чути не було, лише плюскіт води. І нараз без вагання Єгоханан рішучо подався в сторону потоку, нарешті присів за корч і тихесенько розгорнув останню завісу олеандрових галузок.
По коліна в прозорій воді плеса стояла нага дівчина. Час од часу згиналася, набирала до пригорщі води й виплескувала на себе сріблястим дощем. Краплини мінилися на сонці всіма барвами веселки й дотикалися мінливими перлинами дівочої шкіри. Блискотливими струмочками стікали вони по ніжності дівочих грудей, округлості живота, опуклості бедер… А збентежене плесо метушилося плямами гарячих полисків по її смаглявому тілі, від круглих колін до обвитої косами голови…
Так, це була Рут! Нова, ніколи невидана, неочікувана, несподівана Рут. Соняшна, промениста і прихолодна, зі спокусливими тінями в заглибинах пруживого тіла, з горяччю тепла на нап’ятих опуклинах — вона була дівчиною його мрій! Так, це за нею, лише за нею, тужило його серце, коли останніми днями шепотіли уста без слів: «О, яка ж ти красна, приятелько моя, яка же ти хороша, кохання прерозкішне!..»
Єгохананові спинився час. Притягуваний чарівним видом, він лише чимраз сильніше притискався до куща. Галузки затріщали. З коротким викриком присіла до води Рут. Ламаючи по дорозі перешкодливі галузки, втікав від потоку Єгоханан, забувши про обережність. Чув лише мелодію пісні і плюскіт сріблястої води та примружував очі, ніби затримуючи цим в уяві несподіваний образ великого ущасливлюючого збентеження.
Єгоханан тепер знав, за чим тужить. Боявся зустрічі й шукав її. Тисячами дрібних причин змушував себе оминати Деборину хату, уникати Рут. Але хоч як намагався — завше знайшлася тисяча перша причина, щоб побачити її. Заходив до хати і тремтів очікуванням. Намагався не дивитися на дівчину, не бачити її, але все ж бачив блиск дівочих очей, лукавість усмішки, й щось холоділо йому біля серця від приманливости Рутиного голосу. А коли зустрічався з її поглядом, запалювався полум’ям до корінців волосся. Тоді лише затинав нігті в долоні, змушуючи себе лишатися в хаті і не втікати. Спочатку боявся, що Рут здогадається, хто сполохав її при потоці. Але дівчина не подавала жадної ознаки, що може його підозрівати. Нічого не змінилося в її попередньому відношенні до Єгоханана. Лише сміється, здавалося хлопцеві, дзвінкіше й лукавіше дивиться в вічі, ніж раніше. А коли, сміючись, закидає голову дозаду, то її сміх починає перлитися знайомими тонами, в яких солодко-холодіюче серце пізнавало заклик царської пісеньки: «в запашному садку будемо ночувати…»
Розмовляв з Рут мало. Для довгих балачок було між ними замало притоки. Вона, старша від Єгоханана, була вже дівчиною на виданні. Що могла мати спільного від хлопця, та ще й майбутнього назорея? Обмінювалися словами лише про звичайні, буденні речі. Але Єгохананові й цього було досить. Як відтоді було вже для нього цілком досить солодкого явища її золотистого тіла, щоб серед своїх гордовитих думок не лишатися самітним. Тепер і на найдальших і найбільш відлюдних мандрівках по гебронських околицях не був уже на однині. Бо не лише між рядками Пісні Пісень причаїлося її паморочливе тіло. Воно було в обрисах далеких скель і в округлості кущів, в заломах кам’яних огорож і тінистих закутках левад. Під кожним жіночим одягом, у кожному заблиску лукавого жіночого зору була вже захована «княжа доня», чарівлива красуня наймудрішого царя. Вона, Рут, була всюди! Але найбільше серед пророків, вождів і героїв — улюбленців Єгохананових. Бо вона була й Міріям — Мойсеєва сестра, й Ревека — жінка Якова, й вельми прекрасна Сара — праотцева дружина. Це вона була варта праці і труду цілого праотчого життя на чужині, це вона була пророчицею Деборою — могутньою визволителькою — й чарівною Естерою, спокусливою Юдитою і солодко-притульною Рут! Рут, Рут! Ніжна, солодка, вірна й покірлива Воозова жінка! Не дурно ж і ти, дівчино, маєш це найсолодше ім’я!..