Тепер Єгоханан мимоволі ставав Рутиною тінню. Куди б не йшла вона, куди б не обернулася, — здаля або зблизька все бачила Єгоханана, що ніби навіть і не звертав на неї жадної уваги, немов лише випадково опинився на очах. Але жіноче відчуття вже сказало їй правду. І з соромливістю відганяла від себе думку про можливість його присутности біля потоку. Подобався їй. Від матері й інших жінок чула про нього або хвалу або заздрісні нарікання. Пам’ятала, як любив його дід, і як хлопець був невідлучним супутником останніх днів старого. Справді, був вартий дівочої уваги! Буде з нього найкращий юнак у Геброні. Але що з того? Назорей не для дівчат, і дівчата не для назореїв. Та й до того вже давно було умовлено, що восени видається вона за Озію, Небатового сина. З ним уже почала і сходитися на левадах… І, уявляючи собі Єгоханана на місці мужнього Озія, ще лукавіше блискала очима на зніяковілого Єгоханана.
Раз увечері западало сонце за грозову хмару. Знав, що початок літа лякає зливами, але дощ буває зрідка, бо хмари залишають свій грозовий тягар ще над Великим морем. Але після спеки дня все причаїлося в очікуванні прохолодної вогкости й миротворчого вечора. Гнаний цією тишею пішов Єгоханан на леваду. Сів під кам’яною огорожею, вигідно спершись плечима, щоб розглядатися по притихло-напруженій кружині, пустити на привілля гарячі думки. Швидко темніло. На розмажжі ясніючого західнього неба і чорної хмари тремтіла жаринкою перша зірка. Єгохананові здавалося, що то Рутин мінливий зір надить його на далекі межі й обіцяє там сповнення недомріяних бажань. Сидів і дивився, як темніло небо, як родилися зорі — Рутині очі, як погрозливо кублилися й розтавали між ними ворожі хмари і затиралися невиддю обриси далечини. Довкола була тиша гарячого вечора, наповненого тріскотнею цикад.
Од торкоту камінців по доріжці спам’ятався й поглянув у бік звуків. Двійка коханців, приваблених вечором і тишею, йшло на леваду. Не бачучи Єгоханана, вони спинилися наблизу. Хлопцеві затаївся дух. Боявся навіть глибоко віддихати, щоб не прозрадитися, і ввесь зосередився в зір і слух. Та як не придивлявся — не міг пізнати нікого з них, бо смерк оповив пару своїм серпанком. Лише на тлі неба було видко, як юнакові руки сковзають по дівочих бедрах, а уста шукають себе і знаходять. І так стоять ці дві постаті на тлі грозового заходу, то зливаючись прудкими обіймами в одне тіло, то на хвилю роз’єднуючись, щоб ще палкіше притулитися в мовчазних пестливих обіймах. Кров стукала Єгохананові в скронях, аж, здавалося, її стукіт мусить чути тих двійка. Але зайняті собою, захоплені своєю приманливістю, п’янкою боротьбою, вони не звертали ні на кого уваги. Камінці котилися їм з-під ніг, сандали рипіли об землю, поцілунки звучали стлумленими сплесками, а Єгоханан без диху спостерігав цю чарівну боротьбу і хотів би, щоб не було їй кінця. Мовчки зігнулися обоє й сіли. І тепер Єгоханан пізнав їх: Рут і Озія! Пізнав і задубів. Бо хотів зірватися з місця, хотів бігти, втекти, але не міг. Безвільна істота поринула в повінь шепотів, і зідхань, і зойків, а затятий до темности зір скорше відгадав, ніж побачив, де кінчається білість розхристаного одягу й починається знайома золотиста смаглявість дівочого тіла…
А потім уже не пам’ятав, як зірвався нарешті з місця і скочив у долину сполоханим оленем. Ще ніби чув за собою переляканий дівочий викрик, але опісля цілком забувся, де саме блукав і з якими думками. Прийшов додому, коли стіни міста почали сіріти передранковістю, і нарешті відчув велику втому, велику вичерпуючу втому, якої ще не відчував ніколи у своїм житті. Упав на постіль і заснув без видів і снів.