Зміна, що відбулася з Єгохананом, не сховалася від Елісебиної спостережливости. Це вже був не син, не та дитина, над чиєю колискою схилялася колись, уся напружена й чатівна. Не той хлопчина, що грався на Самсона й Ґедеона, що пустував із хлопчаками і схилявся над довшими, ніж сам, сувоями законів. Це вже був чужий і незнайомий юнак, за яким оберталися дівчата. Був це вже майже муж, погляд якого промовляв до матері не дитячими примхами, але майже мужеськими прикметами. І неспокій, болючий неспокій чим далі, тим частіше хапав Елісебу за серце. Ось вона відкладає, все відкладає виконання своєї обіцянки офірувати сина на службу Єдиному. А час утікає, як вода Йордану чи струмки потоків гебронських. Та що станеться, коли смерть прийде раніше, ніж виконання обіцянки? Але як же розлучитися з ним, віддати його назавше, зробити так, ніби його ніколи й не було!..
Коли приходили такі думки, намагалася щосили відганяти від себе їхню настирливість. Хіба ж не заслуговує вона, мати, затримати біля себе свого сина аж до смерти? Того, якого не лише вимолила й випросила, але якого виплекала всіма зусиллями свого духу! Цього єдиного! Затримати хоч трішки, хоч ще трошечки, на незначний уже відламок часу, щоб потім уже цілком і без обмеження належав лише Вічному!.. Тому тепер знов почала вечорами вчащати на леваду. Уже тяжче було підноситися по стрімкості доріжок, як тоді, перед роками. Але й тепер ішла сюди з надією, що так, як випросила була собі там колись сина, — так і тепер випросить собі його наново. Починала наново боротьбу матері за дитину. Знала, що не для неї ці думки, але часом попускала солодким мріям, що сунули на кожну матір дорослого сина, уявляла собі Єгоханана одруженим…
Але, ставши під рідною смоківницею, не знаходила тих слів, якими тоді молилася, й того запалу, з яким у ті дні схилялася перед Ним. Тепер же не лише з мовчазними устами, але й із замовклим серцем дивилася на околицю, що викликала була тоді такі палкі молитви, щирі обіцянки, вогненні бажання, а тепер залишала байдужими уста й серце. Ні, не байдужими, бо неспокій, влізливий, настирливий неспокій, плазував за нею, коли верталася до міста. Якийсь ледве відчутний, ледь здогадний докір тремтів біля неї, і з острахом розуміла, як то легко просить серце і приєднуються до нього уста, коли благають за річ праведну, і які непорушні вони в благанні за неправість! Коли ж нарешті в боротьбі з сумнівами й протиріччями охляли сили, побачила Елісеба, що нічого не вдіяти. Мусить розлучитися.
У розмовах із Єгохананом ніколи досі не спинялася на його і своїй назорейській обіцянці. Бо здавалося: почне говорити, й хижим птахом, орлом ливанським примчить розлука із майбутности в теперішність, вихопить їй із рук сина драпіжними кігтями! І чекала й боялася, що Єгоханан почне говорити сам, а тоді знала, що не знайде в себе жадного слова на заперечення, а прийме все як наказ, чим спізненіший, тим суворіший.
Боялася, чекала і тремтіла! Аж воно нарешті прийшло, таки прийшло.
Увечері, коли Елісеба вже прибрала хату і збиралася вийти геть, Єгоханан заступив їй дорогу. Щось такого важко-спокійного було в його погляді, що аж здивовано відступила.
Так мудро дивляться лише або дуже малі діти, або похилені над могилою мужі. Вже частіше спостерігала в нього цю перезрілість і лякалася її, але ніколи ще не була вона такою виразною, як саме сьогодні. І Елісебине серце тьохнуло.
— Почекай, мамо, хочу з тобою говорити.
— А що це тобі так нараз приспішило? — спробувала жартувати, але усмішка не хотіла сплинути на уста. Єгоханан далі дивися на матір своїм дивним поглядом:
— Вже великий я, мамо! Прийшла пора. Ти ж обіцяла мене Господеві. Час мені до Єрусалима!
Елісеба слухала і з радістю спостерігала, що неспокій залишав її істоту. Так ніби цих лише слів бракувало, щоб зробити її спокійною вже назавше, відвіяти неспокій геть, прикликати з далини спокійні, беззатримні і ясні думки, яких давно, віддавна вже не було, коли починала думати про розлуку. Невимовно зраділа, відчувши цю внутрішню злагоду, і ласкавим рухом притягла до себе сина, намагаючись зазирнути в його заволочені присмерком очі:
— Маєш правду, Єгоханане! Але чом саме тепер прийшли тобі ці думки про відхід? Чому так зразу?
Єгоханан хвилину мовчав. Що мав одповісти матері? Що останні дні були для нього горном палаючим, у якому перетоплювалися його бажання? Були блискавкою, що освітила його майбутність від сходу до заходу, і показали йому приманливість самітнього шляху. Були безконечною мукою, з якої був єдиний шлях утечі: на старі доріжки мрій, на широкі просторіні забутих думок. Може і сказав би все те, якби вмів висловити й висвітлити не лише матері, але й собі все те, що за останні дні пройшло через його істоту. Бо як не вчитувався в Проповідникову гіркість, як не відпочивала на ній його ранена душа, але все-таки не міг сказати, що з ним, що «краще є день смерти, ніж день народження людини!» І це ось лише переможне життя дало йому непохитну відповідь: