Коли поволі розібрав написане на черепочку, аж гарячому від Єгохананової руки, — зрозумів усе. Кілька разів перевів зір з черепочка на хлопця і назад. Само собою, що поможе! Випадає на неабиякого прохача, що на назорействі хоче перебути скрутну пору хатнього лиха. На все життя? О, це значить справді! Пам’ятає, дуже добре пам’ятає Захарія. Не був фарисеєм, але все ж фарисеям сприяв. Та ще й до того з такого старого роду. Та ще й з Геброна, де кожен хоче бути розумнішим за Єрусалим. Так, так пригадує собі і його смерть. Тоді в храмі? Але помер в Геброні? Справді, справді, то лише в Єрусалимі сталося йому під час богослуження те нещастя, що занімів на ціле життя. Добре, він, Гарім, уже потурбується про те, щоб Єгохананові було дозволено швидке прийняття до гурту пророчих учнів і менша жертва. Мабуть немає на велику? То нічого, вистачить малої.
Єгоханан червонів, признаючись у своїй бідності, але й це із задоволенням приймав під увагу Гарім. Значить тим міцніше можна буде прив’язати хлопця до храму. З таких стають справжні книжники, не як-от ті багаті садукейські синки, що ніби роблять ще храму й честь тим, що записуються до його учнів. Таких, ось саме таких потребує фарисейство, щоб нарешті могло зламати садукейську міць. Обов’язково за хлопця треба буде промовити, щоб довго не чекав… І, слухаючи, перепитуючи й розпитуючи Єгоханана, все більше сподобував собі його фарисей. Коли відпускав, навіть поплескав по смаглявій щоці, покритій першим пухом юнацтва, аж хлопець зніяковів ще більше.
Після відвідин у Гаріма Єгохананове піднесення ще збільшилося. Гарім, ученіший Гарім, окраса єрусалимських гаонів, говорив з ним, поплескав по щоці, обіцяв щонайскорше поклопотатися за нього перед синедріоном! І цілими днями тинявся хлопець по місті, не відчуваючи часу й утоми. Кожного разу, як він бував у Єрусалимі, храм притягав його таємничою міццю. Але все не було часу піддатися їй без застереження. Бо треба було поспішатися з багатьома іншими речами: жертвою, святкуванням, дорогою. Похапцем схоплював кілька вражінь, щоб загубити їх до наступних єрусалимських відвідин. Але тепер на все був час. Цілими днями блукав під храмовими стінами, входив до подвір’їв, торкався могутніх мурів, заглядав у кожен куточок. Подвір’я поганців, як завше, ошоломлювало. Чим більше дивився, тим більше не знав, на що раніше подивитися, що раніше подивляти. Чи різнобарвність мармурових плит, чи струнку піднебність гарних стовпів, чи рух прочан, чи багатство крамниць, що товпилися між стовпами, наче заблукані вівці в кедровому колонному лісі. Міняйла брязчали грішми, трусили калитками, викрикуючи, скільки яких грошей дають за священний храмовий сікель, голуби в клітках сполохано воркотіли, ягнята жалібно мекали, а всюди, всюди стояли і ходили групами чужинці, найбільше чужинців, і розмовляли безліччю незнайомих мов.
Так, ці чужинці робили найбільше враження на Єгоханана. Кожного разу вони торкалися його думок й уяви турбуючими запитами. Чого хотять вони від храму? Чи не переберуть на себе Господніх обіцянок і благословень, як провіщає в гніві Єдиний, коли чужинцям хоче віддати свої заповіти? Єгохананові робилося страшно. Ні, ні, цього бути не може, нізащо не може бути! Це лише остання, найостанніша погроза пророча, що чужинцям, які виконуватимуть закон, оддасть Єдиний свою обіцянку і своє царство над світом! Ні, ні! Це страх! Це лише страх жене чужинців ближче до вибраного народу. Прийде доба, й таки справді кожен чужинець буде радий, коли зможе вхопитися за подолок одного жида, щоб попасти з ним у вічне царство. Так! Приєднатися до блискучої будуччини, яка чекає вибранців, хотять усі ці чужі серця, чужі мови. Сподіваючись, що бодай відблиск тої слави, яка розблиститься над вибраним народом, упаде й на їхні голови. І Єгохананові щось стукало в грудях од гордощів і захоплення.
Але здивування не кінчилося подвір’ям поганців. Бо там, у його глибині, були дальші мури і брами, а над ними написи в багатьох чужих мовах, яких не розумів Єгоханан. То були попередження чужинцям про заборону йти далі, куди сміли вступати лише вірні. То були брами лише для Ізраелю. М’язисті вартові в коротких туніках, з цупкими киями в руках, підозріло оглядали кожного прихожого. Декого завертали, й коли той починав сперечатися, — лише штовхали його киями в груди, відштовхуючи все далі, все далі від входу. Бо не дай Боже увійшов би поганин до подвір’я вірних, і тоді синедріон мав право віддати його на смерть. Тоді не помогло б й іродіянське чи римське заступництво. Краще помилитися сторожі, ніж опісля не помилятися синедріонові.