Це подвір’я вірних подивляв Єгоханан ще більше. Великі дерев’яні скарбоні з написами про те, на що йдуть вкинені до них гроші, висока різьблена ґалерія, на якій сміли бути під час богослуження жінки, завіси покоїв, вставлених у стіни двору, — все сяяло міддю, золотом, сріблом, буяло барвами й стрункістю візерунків. Убога гебронська молитовня! Хоч і багато коштувала вона колись цареві Давидові, хоч після полону вавилонського стала вона знов багатшою між іншими, але як же далеко їй було до храму! Дійсно, лише тут, між цим сяєвом, блисками й барвами, може достойно замешкувати Єдиний. Лише до цієї сяйности може зійти вибранець, лише тут знайде він достойні рямці для свого приходу. Месія, Месія! І під враженням храму, його величі і своїх мрій не помічав Єгоханан навіть римлян. Та зрештою в багатонародньому Єрусалимі вони й не кидалися в вічі. Коли бачив тепер їхні відділи, стиснені вузькими єрусалимськими вулицями, не міг собі уявити, що від них усі пониження храму й народу, що проти них має набиратися сили духу. Блиски їхніх нараменників здавалися йому каламутними в порівнянні з сяєвом храмового позоліття, а їхня нечисленність — незначною краплиною перед могутністю народного моря. Лише хотіти, лише вхопити, одностайно струснути стовпом цього філістимського Риму! Вхопити могутньою самсонівською правицею! І тоді нічого не залишиться ані від тої он там Антонієвої вежі, повної римських вояків і зброї, чужинчого насильства й утиску, ані від того там он Іродового палацу, повного зради, підлоти й обману… Блукав, мріяв й замріяний вертався назад до заїзду, де чекала на нього Елісеба, всетерпелива й радісна.
З півтемної, засмородженої відпадками вулички, яку обступили сліпі мури, треба було застукати до неможливо вузької фіртки, майже щілини, в високій, чорно-сірій стіні. Тоді лиш, на умовлений спосіб стуку, фіртка відчинялася й прихожий опинявся в розлогому атрії. Ніби звідкілясь із коринтської околиці перенесли до єрусалимського оточення цю білість мармуру, стрункість лапатолистих колон, барвистість мозаїкових візерунків на підлозі й стінах. Бракувало лише статуй богів і героїв біля плюскотливого водограю. Усе було таке свіже, радісне, молоде, що прихожому з темної вулички здавалося, що він опинився в новому житті. Та коли добре приглянутися, — видко було, що мармур давно вже не чищений, колони подряпані, мозаїка де-не-де випала. Неохайність сховалася по кутках, і лише їхній затінок мирив вибачливе око чужого відвідувача з єрусалимською байдужністю до чистоти й порядку. Не дурно ж греки дивилися на Єрусалим як на великий смітник, і навіть римляни, що в себе в Римі мали несугірші смітники, говорили з презирством про єрусалимські бруди. Зрештою, вони впадали в вічі усім палестинським відвідувачам, що в себе, по селах і містечках, пишалися чистотою і затишною привітливістю простих жител.
То лише для простолюддя було непростимим гріхом переймати чужинецькі звичаї. Первосвященик же Ганан міг собі мати поганський атрій без страху, що його осуджуватимуть. Бо вищих над ним не було, а на суд нижчих він уже давно не звертав жадної уваги. А зрештою в гарячі палестинського сонця такий атрій є найлюбішим місцем не лише для відпочинку, але й для усяких зборів, що так часто мусять відбуватися в первосвященичому домі.
Властиво кажучи, Ганан первосвящеником уже давно не був. На це чільне місце його був настановив колись заступник сирійського леґата Публій Септимій Квірін, ще в році Великого Перепису. Він тоді замінив був занадто задирчастого старого Йоазара{55}, що надміру гостро й непримиренно ставився проти того перепису. Ганан же зумів у ті часи так влучно погодити інтереси римські, іродіянські й садукейські, що Квірін, хоч і очікував від нього таких здібностей, але все ж таки був приємно вражений їхнім розсягом. Сам крутій між римськими крутіями, лише він зумів оцінити як слід Гананову геніяльну крутійську природу, віддячивши йому за всі служби для Риму первосвященством. Інші прокуратори палестинські були, на жаль, до Ганана значно менше ласкаві й поблажливі. Навіть і для Квірінових безличних наступників була Гананова жадність грошей і запопадливість занадто нестерпною, і більш простолінійний, ніж його попередники, прокуратор Валерій Ґрат позбавив Ганана первосвященства. Але гананівців спекатися не міг. Як губовиння в кедр, так вросла ця садукейська родина в єрусалимське життя. Найсильніша, найвпливовіша, найбагатша! Лише її члени і могли бути первосвящениками, бо, не дай Боже, був би ним хтось не з їхнього кодла, то не мали би римляни спокою від гризні біля храму. Тому нарешті Ґрат і послухав був ради тих, що знали жидів краще, ніж він, і замість Ганана наставив за первосвященика його сина Елеазара. «Покарали рибу втопленням!» — глузувала єрусалимська колонія римлян з приводу цієї виміни. Бо, хворий од надмірного вживання життєвих радощів, був Елеазар лише тінню свого батька. І ніщо на первосвященичому дворі й у синедріоні від заміни батька сином не змінилося. А єрусалимці й надалі звали Ганана найщасливішою людиною в Ізраелі.