Ганан дуже добре знав, що про нього думають і римляни, і його земляки, але не переймався тим. Бо як щирий садукей ніколи не тривожив себе безплідними міркуваннями. Так! Найщасливіший в Ізраелі? Правда! Значить, любить його Господь, коли благословляє нащадками, мудрістю й маєтками. Чи, може, більше любить тих, що ціле життя сидять біля Сілоамської купелі, жебраючи в перехожих хліба, а в Господа здоров’я? Ні, раз найщасливіший, то й треба використати якнайбільше це Боже благовоління! Поки не похилилися до могили дні людські. Бо ж коли прийде пора тілу відійти на схил Бетанії — буде всьому кінець!..
Сонце вже схилялося до Оливної гори, і Єрусалим починав поволі відживати від нестерпної денної спеки. Тим приємніше було сидіти під розлогістю кущуватих, перевитих лозами атрієвих олив і пити холодну еламську воду, що її ці римляни завели нарешті до міста. Сьогодні ж у Ганановому атрії невелике товариство з особливою приємністю домішувало її до густого фігового вина. Сам господар дому, високий, товстий, як семеро корів тучних, як сім колосів повновісних, сидів у найширшому кріслі — осередок уваги присутніх. Борода його була біла, як схили Кармелю, але вії й волосся під священичим завоєм ледве зачинали ще сивіти, а очі й зуби блищали, мов очі лиса з Рефаїмської долини. Кожен, хто так бачив його в цьому кріслі, — панівного, самовпевненого і черствого, не міг сумніватися, що бачить перед собою не лише людину найщасливішу, але охоче вірив нерідким чуткам, що не лише для танцю перед веселими гістьми водять часом до первосвященичого палацу через потайну фіртку красних сирійських танцюристок або смаглявих ідумейських співачок.
Праворуч від батька сидів його син Елеазар, теперішній первосвященик. Худий, похнюплений, ніби заляканий, він виглядав, наче купа всіх нещасть єгипетських. Злі язики єрусалимські — а тих було у відношенні до гананівців значно більше, ніж добрих, — казали про Елеазара, що він переставав бути міхом нещасть лише після трьох логів міцного сихемського вина. А взагалі, коли в Єрусалимі вимовляли слово «первосвященик», то мали на увазі Ганана, а не його сина. Сам батько теж не був, мабуть, високої думки про свого високопоставленого нащадка. Принаймні не виявляв її зібраним. Сидів, відвернувшися від сина, і коли навіть мусів звертатися з запитами, то, не дослухавши відповіді, скорше обертався до свого сусіди по лівиці — зятя Каяфи.
Каяфа також давно вже не був молодиком. Навпаки, в його смоляній бороді проблескувала вже не одна срібляста нитка. Але ввесь його зовнішній вигляд свідчив, що колись він таки справді був першим джиґуном єрусалимського товариства. Та не лише був, але й досі ще не цілком розлучився з цією ролею. Бо волосся його бороди було старанно завите в струмисті хвилі, голова виблискувала золотим піском, а по цілому атрію ширився задурманюючий пах якихось індійських пахощів, що їх посіданням міг пишатися в Єрусалимі один лише Каяфа. Його туніка вигравала мінливістю фарби, а тканий золотом пояс і довгі срібно-сині торочки плаща мальовничо лежали на колінах. Кожен, хто пам’ятав Ганана за часів його мужнього віку, бачив тепер у Каяфі Гананове відродження і не сумнівався, що зять буде достойним наступником тестя, коли нарешті невдалий Елеазар докучить римлянам або зіп’ється на смерть. Треба було бачити, як улесливо зверталися до Каяфи присутні, щоб не сумніватися, що це саме буде достойний представник Гананової родини на первосвященичому місці.
Гості були все такі ж садукеї, як і господар, все члени синедріону або ради, зв’язані між собою як не родинними, дальшими й ближчими, відносинами, то спільними садукейськими інтересами. Лише на краю півкола присутніх знайшло собі місце двійко гостей, що трималися осторонь цілого товариства. Цих двоє — найбільше впливові із нечисленних фарисейських членів синедріону. Обидва, Гарім і Емер, мали найбільший вплив серед фарисейства, й особливо вчений книжник й запеклий хаберим Гарім. Емер був його родичем і найближчим приятелем, і не можна було в Єрусалимі уявити Гаріма без Емера. І хоч останній ніякими особливими фарисейськими якостями не визначався, але із дружби з Гарімом і на нього падала частина приятелевої впливовости. Зрештою в синедріоні Гаріма боялися більше, ніж усіх останніх фарисейських членів синедріону, саме задля його впертої налізливости і дрібничкової злобности, що вміла завжди з садукейських обставин вишпортати якусь неприємну річ й ужити її, в разі потреби, для цькування садукеїв і своєї, нарешті, користи. Використовуючи таким чином садукейську нехіть до кожного розголосу, що торкався їхньої репутації і спокою, мався Гарім у синедріоні найкраще з усіх фарисейських членів, пильно слідкуючи й приймаючи жадібну участь у кожному розподілі дібр та не забуваючи при цім і свого вірного підголоска Емера. Заздрість і ненависть зжирали по черзі Гарімову істоту, й лише багата участь на синедріонських прибутках мирила його із зненавидженою садукейською громадою. Тому завше на засіданнях синедріону почував себе він у напружено-приправленому стані. Як той хижак, що або сам скочить здобичі до очей, або, загнаний у сліпий куток, мусить боронитися до останнього. І тепер шепотів Гарім до Емера: