Емер мав правду. На назорействі дійсно трималося ціле фарисейство. На масі тих, що з цілого народу приходили до Єрусалима на службу храму й Господеві. Чим гірше жилося народові — тим більше було назореїв. І не так тих, які зголошувалися на все життя, як тих, що приходили до храму лише на обмежений час (термін). Бо священики й левіти навіть за найскрутніших часів мали свою десятину, яка їх бодай охороняла від голоду. Але що робить нуждар, коли приходить неврожай? Дає обіцянку й посилає дітей до Єрусалима на храмову службу. Що-що, а з голоду там не повмирають. А так і Господеві робиться милим, і дітей забезпечує. Звичайно, що не на все життя. На той лише час, поки знов уродить ячмінь, а оливи почнуть угинатися від плоду. А при храмі його прислужникам не треба вже так дуже й намагатися. Крім сякої-такої праці по храмових подвір’ях та легкої помочі при богослуженнях, у левітському домі нічого іншого не доводиться робити. Це не тяжка селянська праця з важкою мотикою на полі чи на винограднику. За це при храмі ніколи не бракуватиме їжі, питва й притулку. А за це все можна на короткий час і обіцянку дати: не стригти волосся, не митися, не пити вина й вільний час проводити на молитві. Зрештою, тих обіцянок не так уже точно й дотримувано, особливо що торкалося вина й молитов. А тому Єрусалим був повен тих патлатих назореїв, що коло храму снували цілими кодлами. Неохайні, брудні й смердючі, з гривами, як леви, й пазурями, як медведі, були вони пострахом кухарів за обідом і жінок у темних закутках вулиць. Бо ніколи вони не давали, та й ніхто від них не жадав, обіцянки здержуватися від залицяння. Одні з них відходили, другі приходили до Єрусалима, але ніколи не було їх при храмі так мало, щоб можна було їх не зауважити.
Фарисеї міцно тримали в руках цю молодь, бо всі ті назореї і пророчі учні були не так опорою храмових й народних традицій, як тим запальним матеріялом, в якому так легко було роздмухувати незадоволення садукеями й іродіянами. Більшість назореїв і пророчих учнів походила з села, і то найбільше із бідного галілейського села, де до смерти ненавиділи тих товстих і випасених, якими їм уявлялися садукеї, римляни й іродіяни. Серед цієї юрби мали фарисеї безліч своїх шпигунів, що всілякими чутками й вістками підтримували в храмової молоді дух протесту й народної нетерпимости. Крім того, кожен фарисей тримав при собі окрему юрбу своїх власних підлесників, що за трішки срібняків, за добру суботню страву і трохи вина готові були захищати своїх патронів до останніх сил. Через них-то і тримали фарисеї в руках палестинське й галілейське село: їхніх батьків, матерів, родичів, відданих фарисейству хоч би вже заради своєї молоді. Тому не дурно так хвилювався Гарім, коли уявляв собі, які наслідки могло б мати для фарисейства скасування назорейства.
Садукеї дивилися на масу назореїв, пророчих учнів й інших фарисейських прихильників біля храму з погордою. На цю купу селюхів, невчених, брудних, неотесаних, без знання грецької мови, без засобів і манір. На цю юрбу лінюхів, як при кожній нагоді називали вони їх, яка заради кавалка хліба і дрібки оливи чи вина готова була вирвати їм, садукеям, серце з грудей, виточити кожну краплину крови. Перетягнути їх на свій бік садукеї навіть не пробували. Цілим своїм наставленням до життя й закону були садукеї далеко від народу. Як між вогнем і водою — між ними й молоддю не могло бути жадної співпраці. Та й зрештою, якими гаслами могли вони захопити цю палестинську молодь? Ні, садукеї нею погорджували й подекуди боялися. Але не дуже. Бо поки в Єрусалимі стояла римська залога й ідумейська кіннота — а вони, мабуть, Єрусалима вже ніколи не залишать — страхатися не було чого. Зрештою, храмову сторожу утримували садукеї, а коли ставав вряди-годи невеликий заколот — це не вадило. Бо все можна було пострашити ним римлян для своєї садукейської користи.