Хоч було ще дуже рано, але Гарім зараз же приняв Єгоханана в тій самій кімнаті на даху. Тепер уже сам сів і показав юнакові місце біля себе. Натякнув, що багато коштувало праці й зусиль, поки вистарав від синедріону позволення для нього, Єгоханана, скласти назорейську обіцянку на все життя. Не помогло б навіть і те, що Єгоханан священичий син, якби не його, Гарімові, впливи. Але не вдавався в неприємні подробиці зборів у Ганановому атрії і нічого не сказав про пізніше засідання синедріону. З цілої промови дихала на Єгоханана важливість Гарімового становища серед храмових кіл і велика ласкавість, яку він виявляв до незначного гебронського парубчака, хоч би й сина священика Захарія. Відпускаючи Єгоханана, наказав йому, в який час завтра має з’явитися до храму на посвячення, де на нього при вході буде чекати левіт. Юнак низенько вклонився й, шанобливо торкнувшися біло-синьої торочки фарисейського одягу, позадки вийшов з кімнати. Його схвилювання дійшло до верха. Сам не пам’ятав, як пройшов через усе майже місто і знов спинився в заїзді, де вже від нетерплячки не могла собі дати місця Елісеба. І коли розказував їй про прийняття в Гаріма і про те, що завтра, вже завтра… то Елісеба не чула його слів, лише бачила блискучі очі, в яких сяяло захоплення, і цілу струнку молодечу постать, що ось-ось здійметься, піднесеться й помчить, криляста, до радісної цілі. У безперестанних хвилях піднесення минав Єгохананові цей день. Усі його думки, всі мрії, всі постаті гебронської доби прийшли, щоб промчати перед ним востаннє. І не було часу спинятися над кожною з них, лише поглянути, сказати «прощай»!.. Завтра — новий день і нова земля! Прощайте, друзі, приятелі і щасливі мрії, супутники аж до воріт нового життя!..
А на другий день у жіночому подвір’ї розлучився син з Елісебою. Обняла його й не могла відірватися. Ще хвилину, ще останній мент, ще трошки був її, належав матері як син, як частинка її істоти. Коли тепер увійде до тої-он брами, за ті блискотливі стовпи, піднесеться по тих сходах аж до внутрішнього подвір’я, до місця, де присягне і де прийметься його присяга назавжди, на все — тоді нарешті втратить мати свою дитину! Тоді кінець її життю!.. І від цієї блюзнірської думки спам’яталася. Та ж нарід і закон вимагають того! Вишній кличе його, зве! Сьогодні її син мусить відповісти на ті благання, що вона колись посилала Єдиному з-під смоківниці на гебронській леваді. Цей саме день є завершенням усіх молитов її й Захарія. З поспіхом одірвавшись від матері, зник юнак за брамою внутрішнього подвір’я. Елісеба подалася на жіночу ґалерію, звідки видко було ціле внутрішнє подвір’я й жертовний олтар.
А Єгоханан уже на призначеному місці, де поставив його левіт. Перед ним на підвищенні кам’яний вівтар курить димом своїх трьох багать, вправо й уліво виблискують сяйвами металу сурми сурмачів, різнобарвністю виграють одяги співаків, ззаду хвилює багатоголова юрба. Звучать сурми, дзвенять тимпани, луною б’ють від мурів оклики хору. Жертва починається:
— Піднесіть, князі, брами свої! Піднесіть брами вічні! Щоб увійти міг цар слави! Якого ми чекаємо — цар слави! — підноситься й тремтливо ширяє голос запівайла, а сурми підхоплюють його запитливими акордами:
— Хто є той цар слави? Хто є він? — несміливо допитуються дзвінкі дитячі підголоски, і здається Елісебі, що сурми аж захлистуються від нетерплячки назвати його ім’я. Тлумлять свої виклики, хилять їх до землі, але знов зриваються горі могутнім акордним кроком і в збентеженні замовкають. Лише тендітні звуки струн злинають над юрбою, віщуючи солодку злагоду відповіді:
— Господь міцний і сильний! Господь у бою потужний! Він — вічний і незмінний — Той є князь слави! Той є цар слави!..
І цю відповідь струн підхоплює решта примовклих голосів і музики. Ярим і могутнім прибоєм б’є об стіни виклик усіх, що знайшли і прийняли відповідь. Голосніше бринять струни, впевнено приєднується радість сурем, хилиться зворушена юрба. Але Елісеба не чує слова «Господь». Їй звучить лише «Єгоханан, Єгоханан», і вона вихиляється через поруччя огорожі жіночої ґалерії так небезпечно далеко, що жінки поблизу хапають її за плечі, зі страху, щоб не переважилася долі.
А Єгоханан у цей мент не чує й не бачить нічого. Ані того, що близько, ані того, що далеко. Серед цього натовпу прочан він є сам, наче на однині, сам один з напруженим очікуванням того останнього, що має прийти, зараз статися. Спалахами радощів палає серце, вогняними язиками прошиває мозок до нестями. Ступає, підноситься, досягає вершка роз’яснення, досягає болючих памороків, щоб за мент опасти і знов піднестися до ще вищих високостей, де вже тратиться в грудях дихання і зникає почуття існування. Це та радість, що вже підносить його до мети через усі шереги хвилин, через безконечні менти майбутнього щоденного зусилля… Лише коли впало на нього кілька краплин жертовної крови, поплямивши обличчя і новий одяг, лише тоді, опритомнівши, здригнувся. Кінець Гебронові, друзям, матері, левадам! Вони залишилися за краплинами. Тепер тим, що хвилюють тут стиглим ланом людського натовпу, належить він і його пора. Це вони кличуть на службу й офіру. В невідомості губляться шляхи тієї служби. А ціль уже близька й радісна! Ціль — у єдиному самсонівському могутньому зривові народу до помсти й свободи! Опритомнів цілком, аж як скінчилося посвячення. Згоріла, спалахнувши жовтавим вогником, прядка його волосся, священичі руки притиснули йому долі голову, й Єгоханан одійшов від вівтаря. Стало легше, але було дивно, неочікувано дивно, що все так швидко скінчилося. Роздивлявся довкола, дивився на себе, відповідав на поздоровлення чужих людей. Був той самий, що й перед годинами, все було те саме. Так само світилася мідь, сяяло золото, так само тиснулися до подвір’я прочани і так само світило сонце на той сам Єрусалим. Усе було те саме, але й усе стало інше. Між тим, що було, й тим, що залишилося натривало, простяглася тонка смужка присяги й обіцянки. Який низенький, але який непереступальний поріг!