При вході до жіночого подвір’я чекала на сина Елісеба. Навіть не відважилася обняти його і притулити до себе. Здавалося їй, що сяєво шириться від розпроміненого радістю синового обличчя, що очі струмлять променистим зором понад голови оточення, що хода стала легка і пружива, як танок гебронських дівчат. Спинився перед матір’ю, нічого не кажучи, лише посміхався таємною усмішкою, якої ще ніколи не бачила в нього. Та й про що було говорити? Перед матір’ю стояла розлука, перед сином — прямування. І Елісеба сама боялася порушити мовчанку, відчуваючи, що все вимовлене тепер буде гірше від того, що безформно, але насправжньо тремтить у чутті. Те, чого бажала, за чим тужила, до чого змагала ціле життя, було завершене сьогодні. Чого хотів син — було ще поза межею слів. І так дійшли мовчки аж до заїзду.
— Завтра ранком за брамою!
— Завтра ранком за брамою! — далекою луною обізвався Єгоханан, схиляючись перед матір’ю. До заїзду вже не смів, мусів повертатися до храму, де на нього чекали. Поволі віддалявся від брами, відчуваючи на собі материн погляд. Довго стояла й дивилася за ним Елісеба, на білу постать сина, що віддалялася геть із її життя. Гора кошиків на ослові заслонила вулицю.
Без думок увійшла Елісеба до заїзду, бездумно складала клунки, приправляючися на завтрішній поворот до Геброна, одноманітно відповідала на запити. Почала їсти, але не відчувала жадного смаку. Ледь проковтнула кілька кусників, а після затерпло сиділа у своєму кутку, не помічаючи оточення. Гекали вислюки, гупали коні, диміли кизякові багаття, на яких ладили страви, безперестанку хрипів криничний журавель, щось викрикували перекупці-греки, сварилися жінки. Усім минав час, лише Елісебі він зупинявся. Все довкола було чуже й байдуже! Це життя, цей галас, ці люди і тварини. Усе кудись стреміло, за чимось гонилося, чогось намагалося. Але для неї, для неї, Елісеби, був з усім кінець!..
Кінець! Що тепер світові до неї і їй до світу? Що до неї народові? Дістали своє! Наслідок цілого життя, вислід зусиль і боротьби відірвався від материнського серця, наче зрілий плід. Немає плачу, ані суму, ані радощів! Що залишається на яблуневій галузці, коли спадає з неї достигле яблуко? Чи ж той, хто збирає яблука, згадує про віття, на якому достигали? Чи про цвіт, з якого запліднилися?.. Хотіла стрясти з себе цю байдужість, що звідкілясь зверху спускалася на неї, немов м’яка, пухнаста вовна. Кілька разів промайнула думка, що не годиться в цей день піддаватися такому настроєві. Але не було сили на рішучий опір. Було так безвладно-приємно сидіти без зворушення, без найменшого руху і ніби здаля спостерігати своє власне тіло, яке сидить у кутку з простягненими на колінах руками, заглядати в бездонну порожнечу власної душі.
У теплому запамороченні прийшов вечір, і так і лягла спати. Лежала, але не спала. Зорі здавалися нижчими, чомусь наближалися аж до самого обличчя, наче хотіли зазирнути до самісіньких очей. Чи може хотіли насправді пересвідчитися, що то блищать не очі, а ті прозорі краплинки, які викочуються з них. А коли запаморочені змисли опанував нарешті сон — був він як безодня, в якій стратилася вся її істота. А на дні тієї безодні привиділося Елісебі, що спить вона безтурботним дитячим сном. І сниться їй вічність. Сниться їй, що величезним луком, який десь у безмежжі розкручується спіралею, простяглася в безвість дорога, а на ній колією від якихось могутніх коліс простяглися сліди вічности. Шлях лежить дивно порожній. Куди не погляне Елісеба, чи в безосяжність минулого, звідки виходить спіраля, чи в безмежність майбутнього, куди загинає лук, ніде ані познаки руху. Борозни коліс припали зоряним порохом, але ніде жадної колісниці, жадного руху. І лише обернувшись, бачить Елісеба, що за нею губляться в далині її самітні сліди, їй робиться страшно. Страшно дитячим жахом від нестримности шаленого лету. Як же стрімко розкручується спіраля! Як прудко мчать і зникають позаду її власні сліди! А спереду темнота, порожнеча, ніщо! Коли ж хоче все-таки краще дивитися назад, щоб бодай мати перед очима мигтіння власних слідів, — від раптового обернення аж забиває дух несамовитим летом. Перед нею віковічність, що рвучкими, нестримними зривами мчить назад, за нею — неосяжність минулого, а між цими двома безконечностями, як колись на порозі гебронського дому, власна загубленість. Але в цей мент чиясь рука обвиває їй стан, підносить і ставить на край шляху. Спираючись на цю спасенну руку, спостерігає Елісеба з глибоким заспокоєнням лет вічности в безмежжя. Не дивиться на постать, що вихопила її з виру лету. Не треба дивитися, бо вона і так знає, хто це стоїть за нею на самісінькому краєчку безодні і пригортає її до себе сестриною рукою. Це — Праматір Роду, що її духом жила вона досі. Праматір усіх поколінь її народу, та, що через неї набули вони всі — матері, сестри, доньки і жінки — найбільшої вартости в житті народу. Це вона, Праматір, вихоплює кожну з них із лету до безвісти і стоїть над нею заспокоєною спостерігачкою скороминучости. Хоче Елісеба висвободитися з її обіймів, хоче вклякнути перед нею й нараз прокидається. Хоче усвідомити, що то був сон, і прокидається вдруге…