— Який же ти кумедний, Єгоханане! Прилип до своїх сувоїв, як птах на клей. Хочеш усю премудрість проковтнути нараз! Усе одно — вчися чи ні — а первосвящеником не будеш і до синедріону не виберуть! Куди там! Бери приклад ось з нас, і не буде тобі зле!
Хлопці реготалися, а Єгоханан ніяковів, як бувало в таких випадках, і не знав, що має відповідати. Якби дійшло до суперечки про закон — міг би собі порадити. Але до подібних розмов, що порушували йому цілий його власний світ, — до цього не звик. У Геброні цього не траплялося, і тепер не міг знайти проти них відповідних слів. З душею, розкритою для пізнання, з ненаситним бажанням його, спочатку звірявся товаришам зі своїми мріями, сам відкривав їм завісу зі своїх сподівань. Думав, що захопляться, як він, думав, що стануть поруч. Але слухали мовчки, перекидаючися запитливими поглядами, а коли кінчав, — відчував у мовчанці слухачів насмішливу знудженість. І почалося, що спочатку поволі, а чим далі, тим безсоромніше, кпили собі вони з Єгохананових мрій про назорейство, про храмових учнів, про нарід і закон:
— Це все дуже гарно так здаля, у вашому Геброні, — починав позіхаючи один із співмешканців. — Але такими думками й намірами в Єрусалимі довго не втримаєшся. Маємо тут важливіші речі, ніж турбуватися ввесь час народом. Та ще не забудь того, що такі нестримані турботи про нарід і закон і зацікавлення зелотами у такого молодого зайця, як ось ти, можуть познайомити тебе і з храмовими підземеллями. Тут часом і стіни мають вуха. А турбуватися про все дозволено не таким ось куцим, як ми з тобою, а старшим, ученішим, мудрішим, зі зв’язками і впливами. Робиш великі очі? Колись при нагоді поговоримо з тобою про це докладніше. А тепер слухайся нас: хай там собі нарід сам собою піклується, а ми будемо теж піклуватися самі собою. Чи не правда?
— Що може бути важливішого від народу? — все-таки обурювався Єгоханан. — А підземель боятися — значить ціле життя мовчати. Краще вже відразу німим народитися. Свобода, закон і нарід — це все так тісно сплетене одне з одним, що кожне окремо не може й існувати! Як же може пророчий учень піклуватися сам собою?
— Та й як ще добре може, Єгоханане! Як добре! Передусім кожен з нас є членом народу і, піклуючись сам собою, тим самим, виходить, піклується і народом. Чи ж не так?
Єгоханан був заскочений такими доказами. Непривчений ще до гри слів і словесного шахрайства, він не знаходив одразу відповіді на ці прості викрутаси зарозумілих храмових дармоїдів, і тільки обличчя його виявляло огірчення й нехіть. Але співмешканці ніколи не звертали на це уваги. Так і тепер, обштрипуючи торочки, щоб рівненько звисали з плаща, Зофар недбало кидав Єгохананові свої поучення, перехиляючися на всі боки, щоб переконатися, чи одяг пасує йому так, як він хоче.
— Дивуєшся, Єгоханане? Не віриш? Запитайся наших первосвящеників і членів синедріону, якщо захотять із тобою розмовляти. Та що там багато говорити! Навіщо дійсно перейматися свободою чи неволею народу, коли він так або інакше ту свободу дістане! Час працює за нас! Чим далі, тим ми все ближче і ближче до свободи. А надмірна турбота про закон і нарід чи не є також образою Господа? Як ти думаєш, Єгоханане? Та ж нарід наш має з Господом умову. Ми виконуємо його закони, а він за це у свій час визволить нас не лише від римської надвлади, але й віддасть нам у панування цілий світ. Навіщо ж квапитися?
Торочки вимагали ще уваги, й Зофар не вгавав сукати мудрість спритних пророчих учнів, що з нею так добре поводилося в Єрусалимі таким, як він, спритнякам:
— Терпеливість і лише терпеливість! Проти рожна не попреш! Поки ж над нами, за гріхи наші, панують римляни — треба використувати й їх і брати речі такими, як вони є, а не такими, як вони мають бути. Це лише зелоти хотять уже сьогодні запанувати над Римом і розбивають собі лоби об римський мур. А єсеї намагаються довкола себе все направити. З нас же вистачить турботи сьогоднішнього дня. Чекати й мовчати!