— Як то чекати! — просто вибухнув Єгоханан. — Та хіба ж чекав Самсон, аж Господь почне визволяти його з неволі? Чи не вхопив сам він стовпів поганського храму і не скинув його на голову ворогів? А Давид…
— Знаємо, знаємо, — сміявся Елій, жартом затуляючи собі вуха. — Знаємо, що гебронські паничі розумніші й ученіші від єрусалимських хлопців. Чи принаймні за таких себе вважають. Але все ж таки й вони не додумалися до того, що якби Самсон не скинув Даґонового храму на голови філістимлянам, то напевно Господь покарав би їх сам, а Самсон ще міг довший час керувати народом. Га? Але ти, Єгоханане, ще зелений в Єрусалимі. От побудеш тут стільки часу, як ми, — інакше почнеш думати. На багато речей відкриються тобі очі. А головно навчишся не підмінювати життя купою приписів на рятування народу. А тепер ходи з нами! Не підеш — шкодувати будеш!
Єгоханан рішучо похитав головою. Ні, він нікуди не піде. Він краще залишиться, щоб трохи повчитися. Із реготом висміху хлопці не виходять, а просто вилітають із дверей, наче пара застояних ідумейських жеребців. Єгоханан здіймає з полиці свій сувій і сідає на поріг. Двір майже порожній, двері інших учнівських келій позамикані, — бо й хто б у цю пору тримався їхньої непривітности. Єгоханан на хвилинку задивляється перед себе, а його думки тікають від праці. Докази пророчих лінюхів, як він називає про себе своїх співмешканців, йому вже не здаються новими. Хіба не це саме кажуть у Геброні Небат і Самлай! І чи не прикивують їм усі заможні й ситі міщани? Дуже вигідні докази. Мабуть, усе-таки значно вигідніші для римлян й іродіян, ніж для народу. Скільки ж учених і мудрих уживають їх у Єрусалимі? І Єгохананові думки поринають у його теперішнє життя. Стільки часу вже він у святому місті, а все якось не може допасуватися до свого оточення. Поки блукає сам між храмовими стінами, по переходах і подвір’ях, серед юрби прочан або й на самоті порожніх закутків, поки виконує приписані обов’язки праці й не зустрічається зі словами й ділами свого оточення, або поки не помічає його, — доти йому добре. З середини обзивається знов душевне піднесення, з яким був прийшов до міста і приймав свячення. Але коли доходить до ближчого стику з учителями й товаришами, з левітами і священиками, — зникає кудись рівновага і спокій, радість і мир, а до серця сам собою закрадається сумнів. Тоді щезає надхнення, й усе довкола стає сірим і безбарвно-нецікавим. І Єгохананові робиться страшно. Відчуває, що в цій сірості не міг би існувати, бо без захоплення й палкої віри чи може він бути тим, ким має бути?
Товариші! Прийшли такі ж, як і він, з усіх країн Палестини, навіть з-за моря, щоб офірувати себе на службу закону і храму. А що замість того? Правда, моляться в приписаний час, слухають навчання законників, помагають левітам, виконуючи свою щоденну храмову працю так, якби виконували її й удома на господарстві: без захоплення, без бажання віддати не тільки своє тіло, але й душу у тому святому місці. А їхня робота є немов праця робочих волів, що мусять ходити в тому ярмі, яке наклав на них господар. Праця волів, а не слуг народу, закону й Вишнього. Пробував багато разів починати про це розмови, й не лише зі своїми співмешканцями. Але все натрапляв на посміх або непорозуміння. Чого властиво хоче цей гебронський молодик? Хоче виконувати приписи закону ще докладніше і ґрунтовніше, ніж їх виконують найправедніші вчителі закону? Хай почекає! Коли скінчиться для нього доба нижчих праць левітських, — може статися фарисейським учнем. Тоді буде виконувати того стільки, що й дня не вистачить. Або не буде виконувати нічого. Бо все залежить від спритности! Або хай подасться на садукейське прислужництво, якщо його там приймуть. Там життя найлегше, праця найприємніша, а вигоди як ніде. Хоч і тяжко звичайним пророчим учням пролізти туди. Але найкраще хай живе так, як живуть інші. І це життя непогане. Принаймні не треба турбуватися про завтрішній день, не треба гризти щодня ту тяжку скибу, яка зветься палестинською землею…
Після кількох невдалих спроб навернути до себе байдужих зрозумів нарешті Єгоханан, як зайво розказувати й висвітлювати цим жадібним ситости й лінощів молодикам, що він не заради лише досконалішого виконування приписів закону і не для легкости життя прийшов до Єрусалима, але щоб помогти народові піднестися з пониження, досягти свободи в обітованій землі і стати володарем світу. А тут, замість цієї єдиної науки, лише турботи про спокій та вигоду. Ах, як добре все-таки було в тому далекому Геброні! І перший раз від часу перебування в Єрусалимі тонкий жаль зашпортнувся за серце Єгохананові. Але тріпнув кучерями, зусиллям волі відігнав його від себе і розгорнув сувій.