— Будуть з тебе люди, Єгоханане! Будуть люди! Але забагато хочеш знати нараз. Це лише Соломонові з’явилася премудрість уся нараз і без ніякого зусилля. А решта смертельних мусить продиратися до неї через густі хащі життя. А ти чекаєш від мене, щоб я вклав тобі, також нараз, всю премудрість, якої навчився від інших і набув сам, поміг тобі поглинути її одним духом, без праці і змагань. Ні, Єгоханане! Багато ще мусиш повчитися, багато передумати! Безліч чужих трактатів перечитати і своїх написати, аж зможеш дістати на свої запити таку відповідь, яка тебе буде задовольняти. Та й то ще будуть ті відповіді лише для тебе самого і ніколи для іншого, хоч би він мав і ті самі запити, що й ти…
— А хіба ж ти, равві, їх не маєш?..
Йосиф усміхнувся. Справді таки молодик йому подобався. Шкода не використати такий запал. Чи ж не потребують садукеї справжніх учнів, завзятих і відданих садукейській справі не задля вигоди і суспільного значення, але заради справи самої? Є, правда, й серед садукейських родин досить талановитих молодиків. Але вони тримаються садукейства не з переконання, а лише самим фактом свого походження. Ні, от такого зробити щирим і відданим садукеєм? Чи не був би із нього достойний противник отих біснуватих хаберимів? Тих божевільних, що без розваги й розуму хотіли б кинути нараз цілий нарід на римський меч… І, не відповідаючи на останнє Єгохананове запитання, почав Йосиф сам розпитувати юнака про рід і батьків. Ах, так! Син Захарія з черги Абієвої! Знана черга! І хоч самого Захарія не знав, але зараз же пригадав собі, де чув це ім’я. Так, це Гарім колись на зборах говорив про цього хлопця. Цікаво, чому тепер залишив його без догляду й дозволив ходити самопас? Чи ж у фарисеїв такими людьми не цікавляться? Мабуть, ні! Їм завжди ішло про порожніх горлаїв, от як сам Гарім. А з Геброна справді виходили завше завзяті серця. Не дурно ж не боялися колись прийняти до себе Давида, коли про нього ще в Ізраелі мало хто знав… І, поговоривши з Єгохананом ще трохи, відпустив його Йосиф дуже ласкаво. Він поплескав його по свіжій щоці, привітливо усміхнувся і наказав управителеві дати юнакові глечик меду.
Єгоханан ішов від Йосифа сам не свій від радощів. Не міг стримати свого піднесення і не бачив щілини-вулиці, а лише свої широкі обрії. Пригадав знов цілу розмову й особливо тішився із Йосифового запрошення ходити до його власної, Йосифової школи в його домі, де він викладав лише кільканадцятьом вибраним учням. Це буде вікно до нових, ще ширших світів, це будуть нові шляхи до тої самої цілі. Життя було прекрасне, Єрусалим був справді святим містом, його мудреці — найславнішими у світі! Навіть про Зофара й Елія подумав Єгоханан з поблажливим жалем і стріпнув кучерями.
І від цього дня раз на тиждень відвідував Єгоханан Йосифів дім. Ходив туди спочатку зі запалом. Але чим більше придивлявся до того оточення, чим більше пізнавав господаря і присутніх, — тим більше відчував цілковиту неприпасованість. Бо все в тім домі було далеке і не своє. Передусім мова. Рідко коли він чув у тих стінах звуки рідної мови, хіба під час викладів самого Йосифа. Всі тут говорили по-грецьки: сам равві, учні, відвідувачі, слуги, цілий дім. Тільки до нього зверталися по-рідному та й то ще вплітали грецькі слова. У Геброні теж багатьох знало цю мову. Особливо купці, що часто вчащали до Єрусалима чи до приморських міст. Але нікому не приходило до голови вживати її в родині. Єгоханан знав її дуже мало і від того відчував своє селюхство й чужоту ще сильніше. Самий дім теж був для нього невиданим витвором. Прості гебронські будинки, навіть Гарімів дім, який ще недавно здавався йому недосяжним верхом пишности, не могли рівнятися з домом Йосифовим. Був це справжній палац, з розлогими дворами, викладеними мармуровими плитами, із затишними куточками, де зеленіли кущі, плюскотіли прохолодні водограї й у великих клітках метушилися барвисті птахи. До кімнат Єгоханан ніколи не потрапляв. Але коли так виглядали двори й переходи, то як же мусіло бути всередині! Єгохананові не вистачало уяви, щоб міг створювати собі образ покоїв, але спів і барви численних птахів викликали в нього чомусь уяву про рай. Так, це не комірки пророчих учнів, де вічно чути галас із храмових подвір’їв і відчувається сморід від жертовних звірят і птахів. Хоч і тут мусів Йосиф через гамір переривати свій виклад, але це був або пташиний спів, або дівочий сміх. Це дівчата часом перебігали через атрій, від одних дверей до других, ховаючи в рукави свої розсміяні обличчя. Тоді Йосиф спинявся серед речення й терпеливо вичікував тиші, погладжуючи бороду. А Єгохананові блиском пролітала перед очима гебронська межа.