Ті юнаки, що, крім Єгоханана, приходили на Йосифові виклади, всі були старші від нього віком. Але всі походили з одного й того ж оточення садукейських родин. Серед них почував Єгоханан себе дуже ніяково. Уже-бо своєю зовнішністю не був їм рівнею. Зі своїм стареньким запраним одягом, простим поясом і зношеними сандалами не міг він дорівнювати вишуканости їхніх одягів і зачісок, їхнім пахощам і плеканості виголених рук. Був це для нього новий і подиву гідний світ, світ цього розкішного атрію, співу, ароматів, безтурботности і добірної грецької мови. Спочатку юнаки позирали на Єгоханана трохи скоса, як на невидане звір’я. Але молодість не може довго витримати окремішности і виключности, і швидко юнак знав про них усе, що можна було знати. Були синками садукейських родин, а до того ще й вибраних. Могли пишатися батьками — членами синедріону, родинними зв’язками з первосвящениками, високим значенням і вагою родів не лише в ієрархії народу, але й у царському та намісничому палаці. Пишалися не лише батьками й родичами, але і своїми зачісками, плащами, своїми вишиваними поясами й гаманцями, повними срібняків, розтрушували натяки на сирійських танцюристок…
Єгоханан не відчував у собі жадної заздрости. Чемно слухав їхнє задавання, чемно усміхався і притакував, часом навіть і розпитував, що справляло співрозмовцеві найбільшу приємність, часом засоромлено ніяковів, коли занадто одверто згадувалися плясальниці. Але на тім і кінчалися їхні взаємини і стосунки. Чужота була в них для Єгоханана, чужим був і Єгоханан для них. Коли понарозказували йому про своїх батьків, братів, сестер і доми, коли вивели перед ним усю знаменитість своїх родів і положення, — втратив для них цікавість. Трималися свого власного гурта, де було стільки спільного і зрозумілого, де можна було говорити самими натяками, та ще й по-грецьки, не ламаючи собі язика хлопською мовою простого народу. Дехто з них втішався вже знанням і римської мови й дивився на Єгоханана ще більш здалека. А він у вільні хвилини, коли забарювався Йосиф на виклад, а гурт молодиків гомонів у атрії, почував себе серед їхнього гамору і сміху, як у найбільшій самоті, де ніщо не перешкоджало йому заглиблюватися думками в улюблені мрії. Та й що йому, властиво, до цих садукейських паничів? Та ж не заради них ходить він до цього атрію! Лише задля Йосифової мудрости і знання. І коли равві починав говорити — Єгоханан бачив і чув тільки його. А Йосиф говорити вмів. Слова гладко й без зусиль шикувалися в блискучий шерег речень, кожен доказ був зразу без протидоказу, кожне порівняння тремтіло життям, і закон ставав гнучким, по-живому пристрасним і многообіцяючим для Єгохананових мрій. Навіть знуджені садукейські синки починали заслухуватися й переставали обтріпувати бганки своїх одягів. Чим далі вчащав Єгоханан на ці виклади — тим ширшим починав видаватися йому світ. Аж юнак безрадно спиняв розлет своїх думок перед його простором. Бо поки він був у Геброні, — доти тим світом був для нього лише нарід, його власний вибраний нарід зі своїм Божим законом. Вибранець-нарід мав умову з Богом, а Бог з народом. Через свій нарід ставав Господь учасником земних подій, а через Господа робився Ізраель співпрацівником божеських плинів. Так завжди думав Єгоханан, і ніколи ані на крихітці сумніву не зашпортувалися його думки. Чи інакше був би він у Єрусалимі? А тут він довідувався, що й інші народи мали теж свої умови з Вічним. От хоч би взяти ідумейців — нащадків Агарі й Ізмаїла. Були ці умови недосконалі, може неповні, але все ж з тими умовами народи жили, в них вірили, мали своїх пророків і мудреців, своїм законам присяглих. Їхні закони були для них не гірші від закону Мойсеєвого, а їхні жертви й віра їхніх пророків робили їх перед очима Вічного рівними Ізраелеві!.. І слухаючи ці відомості, що їх ніби байдуже і між іншим вплітав учитель до своїх промов, відчував Єгоханан, як холоне йому часом серце від подиху студеного сумніву. Але боявся звіритися й не мав кому, нагромаджуючи в собі знання на знання, сумнів на сумнів…
У тім душевнім неспокою, що почав тепер часто гризти Єгохананову свідомість, ставало йому іноді місто й усе його оточення нестерпним. Тоді по гебронському звичаю тікав він від них за міські мури: швиденько прослизував через Овечу браму, виходив на Єрихонську дорогу і перед Бетанією відбочував на доріжки, що розбіглися між кам’яними огорожами садків. Сюди не долітали ані міський гамір, ані міські запахи, і здавалося йому, що він знов серед гебронських меж. Мир і спокій обгортали його істоту, і знов верталися ясні й безсумнівні думки. Сідав десь під муром у затінку оливи чи смокви й приправлявся до читання. Але читав рідко. Перед ним іздаля був Єрусалим в опарі з пороху й соняшного сяєва, із своїм сліпучо-білим храмом, на якому палали золоті відблиски металю, із своїми сірими купами домів, перерізаних нитками вулиць. Нерозгорнений пергамен залишався забутим на колінах, а думки переганяли одна одну в невпинному колобізі. Все ті самі думки: як погодити те, що бачив і чув довкола, з тим, що мало б бути в цім місті величі й слави, на цій Сіонській горі. Але думки були тут без гіркости й гостроти, і потім просто сидів собі й відпочивав думкою, часом лише стріпуючи непокірними кучерями, немов уперто присвідчуючи якомусь Невідкличному рішенню.