— Ти глузуєш з мене, Симоне.
— Ні, Єгоханане! Не глузую, але поради дати тобі не можу й таки не хочу. Бо справді лише таке рішення матиме для тебе вартість, яке ти зробиш сам, зі свого власного пережиття або надхнення. Бо якщо ти питаєшся в мене поради, то це значить, що ти сам ще не певен у тім, що маєш робити. Я бачу, що ти з малої, занадто малої кількости тих щирих і відданих храмові й народові пророчих учнів, якими тримається пророчий стан. Було б шкода, якби я своєю радою змусив тебе виконати те, що не випливає з твоєї власної істоти, з твого досвіду. Але, як захочеш пізнати краще інших, ніж садукеї, то звернися до мене. Тоді, може, я пораджу тобі, побачивши, що в своєму рішенні ти вже керуєшся досвідом, і то гірким досвідом.
— То ти таки фарисей?..
— Фарисеї мене звуть садукеєм, а садукеї фарисеєм. Для тебе я поки що пророчий учень, як і ти.
— Де ти живеш у храмі?
— Я у храмі не живу. Не шукай мене й у місті. Хто я — пізнаєш колись пізніше, або й ніколи не пізнаєш. А тепер прощай!
Єгоханан навіть не встиг спам’ятатися, хоч головою йому пролинула думка, яка аж шпигнула в серце несподіванкою відкриття. Чи не зелот часом цей таємничий Симон? Але Симон уже скочив на доріжку і зник за закрутом муру.
І далі пішли ті самі дні храмового життя, якими вони були досі: праця в левітському домі, гаонські виклади, зустрічі з товаришами щодня і щогодини. Давно вже не бачив Симона, але те сім’я, що кинув той у душу юнака, зріло мов дитина в матірньому лоні, обтяжуючи тіло й душу невідкличними рішеннями. Тепер Єгоханан ще пильніше приглядався до свого оточення, особливо в левітському домі. Старі левіти, що були зайняті порядкуванням храму й поміччю при богослуженнях, справді виконували свою працю, як звичні слуги. Тягли її щоденне ярмо, але ще від жадного не чув Єгоханан якогось високого слова чи захоплюючого речення про їхню працю. Були справді лише робочою силою, а їхнє зайняття, високе й почесне левітське ремесло, таким самим ремеслом їхнім істотам, як шевцям шевство, ткачам ткацтво, а ганчарям — ганчарство. З того жили — того й трималися. Приглядався Єгоханан і до священиків, що приправлялися в левітському домі до богослуження: вмивалися, вбиралися і спочивали у вільні години. Прислухався до їхніх розмов й інколи сам розмовляв із ними. І вони всі були в полоні щоденних потреб і свою працю виконували, як ремесло. А що ж уже було казати про всю ту молодь, яка безуміла в левітському подвір’ї. І був той шум лише шумом звичайних, щоденних, простих людських потреб, а не високих бажань закону й офіри для нього.
Одного разу, коли Єгоханан виходив із чергового викладу в Йосифовому домі, затримав його Олександер. Був це син Йони, найбільшого єрусалимського багатія після первосвящеників і грека Никанора. Олександер найменше серед усіх молодиків виявляв байдужости до Єгоханана. Він менше, ніж інші, пишався своїм одягом, батьками і срібняками й навіть часто розпитував Єгоханана про Геброн і життя в домі пророчих учнів. Тепер же звернувся до нього ще ласкавіше, ніж завше:
— Послухай, Єгоханане, чи не прийшов би ти завтра до мене під вечір? Під Рибальською брамою дім Йони. Кожен там тобі покаже.
Відмовлення вже було в Єгоханана на устах, але Олександер перехопив його:
— Лише не відмовляйся, Єгоханане, прошу тебе. Зберуться в мене всі Йосифові учні, щоб поговорити трохи про свобідну волю в житті людини. Буде цікаво. Може й ти скажеш нам щось цікавого при цій нагоді. Про тебе кажуть, що ти дуже розумієшся на таких розмовах. Приходь. Буду чекати. — І, не чекаючи на Єгохананову відповідь, Олександер приєднався до товаришів, що виходили з атрію.
Єгоханан мандрував додому й роздумував над Олександровим запрошенням. Іти йому не хотілося. В Олександровому домі буде безперечно така сама чужота, як і в Йосифовому домі. Що йому до їхніх балачок? Але зацікавлення й уява підштовхнула його не пручатися, і коли прийшла призначена пора, він причепурився як умів і вибрався таки до Рибальської брами. Дім Йони показали йому зразу, й не без легкого хвилювання він застукав у фіртку й увійшов на двір. Атрієвий двір був такого самого вигляду, як і в Йосифа, лише ще більший і затишний. Але воротар не дав часу йому довго розглядатися й повів до середини. Там, при вступі до внутрішнього двору, стояв уже Олександер, вітаючи кожного поцілунком. За Єгохананом приходили вже й інші гості, і йому здалося, що Олександрове привітання для нього було уважливіше, ніж для інших. Від Олександра перебирав гостей управитель і провадив далі. А для Єгоханана там усе було наче сон. Бо старий раб перебрав його від управителя й завів до запашної, наповненої парою кімнати. І запашна купіль, до якої обережно, немов несучи тендітний посуд, помогли йому зручні руки старого слуги, й ароматна олія, яку після купелі розтерли по нім пруживі, вправлені долоні, й незшивана сорочка та білосніжна туніка, тонкість яких так приємно прилягала на відсвіжене тіло, — все це викликало непізнану досі насолоду й заразом соромливість. Бо ніяк не чекав, що тіло людини, до якого звик ставитися байдуже, без особливої уваги, може бути ціллю такої дбайливости. Але довкола на мармурових лавках так само обслуговували раби й інших гостей. Видко було, що це для рабів звичайна праця, а для цих молодиків — звичайна частина життєвих турбот.