— Якби так думали, — не мав би наш нарід тих нещасть, що має тепер. Коли б не повстання проти Антіохів, не прийшли б римляни. Якби не спротив проти римлян — не було б карних виправ і хрестів на перехрестях, — не стримався й Архелай і перебив Єгоханана так само піднесеним голосом.
— Ага! Тепер мені все зрозуміло! Тому-то ви, садукеї, так і тримаєтеся римлян! Це вони уможливлюють вам найбільше насолоди за ціну зради народу. Вам байдуже, що нарід наш стогне під чужинецьким ярмом! Лише б оминули вас, садукеїв, гіркості життя!
Єгоханан давно вже стояв. Зі своїм палаючим обличчям, розгніваними очима, блискучими кучерями і простягнутою до зібрання рукою, — він говорив не як гість, а як господар дому до негідних слуг, як той, хто має владу. Гості перестали посміхатися і здивовано переглядалися й перешіптувалися, посилаючи запитливі погляди до Олександра. Господар дивився хвилину на Єгоханана зі своєю незмінною усмішкою, але коли побачив серед гостей замішання, — обернувся до Архелая, щось пошептав йому, а потім устав і торкнувся Єгохананового плеча:
— Заспокійся, приятелю! Не хвилюйся! Ти, бачу я, не вмієш ще розрізняти чисто розумової уваги від денного бігу речей, жарту від справности. Чи не бачиш, що цілий диспут був лише приятельським розумуванням, щоб збистрювати ум і робити влучнішим слово. Заспокійся!
Його слова звучали не так заспокійливо, як поблажливо, й від їхнього тону Єгоханан опам’ятався. Знову непотрібно вибалакався, знову розкрив перед цими мамзерами свої думки на висміх і пониження! Він сів у крісло, не знаючи куди подіти очі від внутрішнього сорому. А Олександер вже звертався до присутніх:
— Дякую вам, приятелі, за вашу терпеливу участь у диспуті. Тепер, коли ми всі переконалися в Єгоханановій перемозі, — він усміхнувся до збентеженого юнака, — перейдемо за хвилину до вечері. Гей!
Вбігли раби, стукаючи кріселками, вставали гості. Зібрання розбилося на гуртки, що жваво обмінювали думками. Архелай розмовляв з Олександром і той виправдувався:
— Та хіба ж я знав, що він скритий фарисей? Ходить з нашими на Йосифові виклади — значить наш. Сам равві запросив його на них. Якби знав — ніколи не влаштував би цього диспуту. Про нього всі казали, що бистроумний юнак. Я думав, що перед вечерою побавимося!
— Та властиво й побавилися. Але, якщо він зі свого дурного обурення почне плескати про все в домі пророчих учнів?
— Не бійся! Я про це вже подбаю! На вечері візьму його під свою опіку… — Він засміявся, Архелай зрозумів його сміх, й обидва засміялися ще дужче.
Єгоханан стояв осторонь, наче лепруватий. Він не знав, що має почати. Гості стояли собі купками, весело балакали, не звертаючи на нього й далі жадної уваги. Він зробив зусилля й підійшов до господаря:
— Пробач, Олександре! Бачу, що не на диспут, але на посміх закликав ти мене до себе. Дозволь мені залишити твій дім!
— Що ти? Що з тобою? — збентежився Олександер, кладучи йому руку на плече. — Робиш із жарту таку велику річ! Не ображайся! Не псуй товариської забави, лишайся на вечерю.
Єгоханан зробив крок дозаду, й Олександер мусів зняти з плеча руку:
— Дякую, Олександре, але відпусти мене. На гостині залишатися не можу. Вина я не п’ю, на музиці і співах не розуміюся. Лише перешкоджав би вам!
— Як хочеш, — студено процідив Олександер через скривлені уста і плеснув у долоні. Підбіг раб:
— Відпровадь Єгоханана до управителя і скажи, щоб одпустив його з дарунком, як годиться. Мир з тобою, Єгоханане! — знов вернувся він до старого тону й потягнувся до Єгоханана, наміряючись поцілувати його. Але, не чекаючи на дотик Олександрових простягнутих рук, Єгоханан прудко обернувся й попереду раба намірився до виходу. Олександер лише знизав плечима і прилучився до решти гостей, що навіть і не звернули уваги на Єгохананів відхід. А раб вів його незнайомими переходами, нарешті забіг уперед, попросив почекати і за хвилинку повернувся з клунком, подаючи його Єгохананові:
— Мій пан просить тебе затримати це убрання, що маєш на собі, й прикладає до цього…
Але раб не встиг і закінчити, як Єгоханан вибухнув:
— Дякую твоєму панові, але дарунка прийняти не можу!..
Він вихопив із рабових рук клунок, прудко розгорнув його. Кілька срібняків, що були загорнені в його старий одяг, викотилися на підлогу. Не звертаючи уваги ані на них, ані на здивованого раба, що безперечно перший раз у своїм житті бачив такий випадок, зірвав Єгоханан із себе Олександрів одяг-дарунок і з поспіхом почав натягати на себе свій старий. Ще коли вдягався, зачув зі сторони атрію якийсь спів. Спочатку не прислухався, але, вже поспішаючи до воріт, усвідомив собі, що це була так звана первосвященича пісня, як називали її загально в Єрусалимі. Бо казали, що її залюбки співають на садукейських гостинах, а головно в Ганана. Вона починалася: