Тепер саме співали рефрен:
Наче підштовхнутий цими останніми словами, що так добре освітлювали всі наслідки свобідної волі, — подумав собі Єгоханан, — подався він геть від дому Йони. Навіть порох з того дому треба струсити зі своїх ніг, подумав Єгоханан, глипнув на ноги і спинився. Він був у дарованих сандалях, які забув скинути в Йоновому домі. Першою думкою було вернутися назад й віддати ці нові, сидонські сандалі, забравши назад свої старі. Але далі подумав, що це вже було б смішно. Був інший спосіб, як позбутися цього садукейського дарунку. На розі сидів жебрак. Він не говорив, лише мичав, смикаючи перехожих за поли. Не доходячи пару кроків до нього, Єгоханан спинився, розв’язав сандалі й поклав глухонімому на коліна. Не звертаючи уваги на його радісне мичання, він чимдуж подався до своєї комірки. На душі в нього було просто і спокійно.
Диспут в Олександра став переломом у дотеперішньому Єгоханановому житті. На найближчий Йосифів виклад у храмі Єгоханан прийшов, щоб побачитися з Симоном. Він відчував, що йому бракує розмови з цим таємним пророчим учнем. Але Симона на викладі не було. І Єгоханан залишив виклад, не слухаючи Йосифа. Учений гаон став йому противен. Із-за його плеканої постави виглядало ціле Олександрове товариство, в рівному голосі чулися відгуки Архелаєвого висміху. Ах, як тепер він потребував Симона! Якби знав, де шукати його, — пішов би на цілий день поза Єрусалим. Але ніхто не знав, де Симон, ніхто його не бачив, і Єгоханан подався на свій звичайний прохід за місто. Умостившись на старому місці спочинку, він за хвилину не вірив своїм очам, коли за шарудінням жорстви побачив перед собою Симона. Від радощів він навіть забувся відповісти на веселе Симонове привітання і тільки мостив йому місце біля себе, підстиляючи полу свого плаща. Але Симон не сідав, а стояв перед Єгохананом, пильно розглядаючи його з веселою усмішкою. Юнак трохи збентежився:
— Що ти побачив на мені такого, що так пильно розглядаєш мене?
— Розглядаю садукейського переможця.
— То ти вже все знаєш? А я так хотів тебе побачити, щоб сам тобі все розказати. Від кого ти чув?
— Про це говорять усі садукейські мамзери. І не треба багато сприту, щоб довідатися у них подробиці цілого диспуту. Але це нічого. Я ще раз хочу почути все від тебе.
— Ах, Симоне! Нема чого багато розказувати. Все, що ти говорив про них останнього разу на цім місці, — все правда. Навіть надто поблажливо говорив ти про них. Це язва на ізраельському тілі. Мені шкода, що я взагалі ходив на той диспут, на ту раду нечестивих, як каже псальмопівець.
— Ні, Єгоханане! Це саме й добре, що ти пішов. Коли б сам не мав нагоди пересвідчитися в садукейських якостях, — усе думав би, що Симон знеславляє найученішого Йосифа й усе достойне садукейське товариство. Тепер ти вже не будеш сумніватися, що вони для народу і що нарід для них.
— Так, Симоне. Ані на Йосифові виклади я вже ніколи не піду, ані не читатиму ніколи його трактатів. Маєш правду: є це мідь брязкотлива і сурма гуклива. Більше нічого.
— На які ж виклади ти тепер учащатимеш? — І в Симоновому запиті почувся Єгохананові наче ледь помітний висміх. Він трохи помовчав, перше ніж відповісти:
— Не знаю, Симоне. Поки що не хочеться мені на жадні виклади ходити, до ніякої школи вчащати. Чогось пусті й порожні мої думки, як глеки, з яких витекло вино. Не хочеться мені жадної мудрости й жадного знання. Чи ж не каже премудрий Проповідник, що де є багато мудрости, там є багато гніву, а хто змножує знання — збільшує печаль?
— Ти, Єгоханане, як той молодик, що на нього не подивилася красуня його, і тепер він образився на світ навіть до смерти. Але проходить пару днів, і вже друга радує його серце, й іншій готовий він офірувати світ. Ні, Єгоханане! Та ж сам ти тепер бачиш, що не на садукеях почався, не ними тримається і не на них скінчиться закон і нарід. А без науки й слова ти існувати не можеш. Для них ти і прийшов до Єрусалима.