Під впливом нового оточення починав Єгоханан краще пізнавати Єрусалим. Тепер бачив він, що це не лише місто храму, первосвящеників і левітів, жертов, офір і пророчих учнів. Не лише місто Боже, але й місто людське, осередок ізраельського моря, острів спасіння серед його бурхливих хвиль. Бо кожна подія в народньому житті, кожне свято, кожна офіра, кожен спомин про минулість і натяк на майбутність були подувами вихору, що гнав ці хвилі з цілої ізраельської землі, щоб плюскотливо клалися біля стін цього святого міста й Сіону. Сюди ішли не лише молитися, не лише принести жертву, дати обітницю, скласти присягу. Тут бачив Єгоханан, який вплив мали фарисеї. У Гаріма не зачинялися двері від одвідин, в інших фарисейських книжників було те саме. Низько схилялися чола відвідувачів, самої землі аж торкалися руки, уста боязко дотикалися тороків раввінських одягів, і найпотайніші, найпалкіші бажання нестримно пливли з тремітних уст. Бажали, бажали, бажали всілякого. Але найбільше звичайного людського щастя: більше грошей, дітей, поля, здоров’я, кращої жінки. Усе, чим жила проста людина серед простих юдейських піль, чого боялася й чого сподівалася — усе лежало перед фарисеями, як на долоні; відслонене, наче відкрите, приправлене через їхні молитви й мудрість досягти престолу Єдиного. Усе було таке просте: Господь наказував фарисеям, фарисеї — народові. Що могло бути прекраснішого і святішого від цього посередництва святих і мудрих? Воно не залежало ані від римлян, ані від усяких інших чужинецьких сил. Лише від зусиль, праці для закону і святости самих посередників.
Єгоханан був захоплений. Тепер нарешті знаходив він той шлях до досконалости, за яким так тужив. Знаходив не в учености чужих мудреців і не в законах проклятих народів, а в законі лише свого власного народу, у власній щирості, з якою треба змагати до досконалого виконання закону. Цього шляху шукати далеко не треба!..
Гарімове оточення дивилося на Єгоханана спочатку трохи скоса. Не раз за плечима він чув натяки на свою попередню дружбу з садукеями. Але Гарім ніколи не нагадував йому про це, а його витривалість і запал у справах закону обеззброювали противників. Зрештою, фарисеї не були такі й виїмкові. Ніколи не дивилися вони занадто суворим оком на колишні огріхи тих, що до них зголошувалися. Їм ішло про прихильників, про їхню кількість — чим більше, тим ліпше. Бо чим більше було їх, тим могутнішим був їхній вплив, тим голосніше можна було репетувати на засіданнях синедріону, тим одвертіше можна було лякати римлян й іродіян заколотами, неспокоями і приходом Месії.
Тому чим далі, тим ширше мостилися Єгохананові шляхи у фарисейське життя, але із заглиблюванням у нього починало кільчитися в його душі й сім’я сумніву. І причиною того стала жінка.
У Геброні цієї причини не могло бути. Хоч закон і приписував інакше, але в гебронському житті жінка завжди була рівною чоловікові істотою. Була матір’ю, сестрою або коханкою. На межах чекала любого, обмінюючись з ним зідханнями й пестощами одвічно-солодкими, як плоди гебронських левад, одвічно-приманливими і скороминучими, як палестинські весни. Бо коли межі починали пахтіти гаряччю літа, а левади — солодким відпочинком осени, не потребували вони вже таїтися зі своїми бажаннями, знаходити свій дім між сірістю гебронських стін і свою покрівлю під плоскістю гебронських дахів. Коханка ставала дружиною й матір’ю, і це було споконвічно-принадним і зрозумілим бігом речей. В Єрусалимі було інакше. І передусім у храмі. Жіноче подвір’я було цілком у жіночих руках. Вдовиці й дівчата, що так само давали обітницю служити храмові, були безнастанною принадою для пророчих учнів і самі намагалися бути чим більше принадними. Занадто часто товклися учні біля того подвір’я й де лише можна було більше говорили про жінок, ніж про закон. Але Йосиф ніколи не торкався значення жінки на шляхах людської волі, і для Єгоханана ніколи не поставав із цього жаден сумнів. Цілком інакше було у фарисеїв. Для них жінка була якимось страшним, невідмольним тягарем на всьому існуванні людини. Не було дня, не було години, коли б не треба було її боятися. Бо на кожному кроці розставляла вона свої тенета, щоб захопити в них мужа. Була не чарівницею-коханкою й не матір’ю роду. Була повією Аголою, що перехоплювала на шляхах князів, купців і красних молодиків-перехожих та віддавала їм молодість свою, наготу свого тіла, свіжість своїх грудей. Була Аголиною сестрою, розпусницею Аголібою, так само жадібною тіла мужів і насолод розпусти. Була зрадницею Далілою, від якої гине чоловіча і пророча сила, була повією Рааб, що переховує чужих звідців у своєму домі на загибу батьківщині, була й завжди залишилася лише Євою, що призводить до смерти ввесь людський рід. За кожним разом, з кожного віконця виглядає вона молодика і старця, свобідного й одруженого. Хапає за поли, обіймає, цілує його, аж баламутиться мужеський розум від пахощів її тіла, від солодкости її голосу: «Нема чоловіка мого, узяв гаманець із грішми й у далеку дорогу вибрався, а я ось вийшла назустріч тобі, коханий. Ходи! Ложе своє я прикрасила килимами, постелила простирала єгипетські, викадила алое, цинамоном і миррою кімнатку свою, ходи! Будемо впиватися розкошами аж до рана, звеселимо себе коханням!» І муж іде за нею, як віл на торговицю, як баран на жертву, як блазень у кайдани, як птах нерозумний у тенета! Шляхи пекельні — дім жіночий, шляхи, що ведуть до печер смерти, до шеолового царства… І, підносячи догори палець, наче на осторогу не лише слуху, але й зору слухачів, закінчував Гарім своє оскарження жіночого роду словами Проповідника: