— І знайшов я річ гіркішу від смерти — жінку, якої серце — тенета, а руки — кайдани! Кого любить Господь, той убережеться від неї, а грішником вона заволодіє навіки! Подякуймо ж Господеві за те, що не створив нас жінками!..
Коли ж присутні схилялися з молитвою вдячности за себе й цілий чоловічий рід, здавалося Єгохананові, що ця молитва не лише не варта такої щирости й відданости, як молитви інші, але що вона просто жахлива! Виходило бо, що половина народу була зрадницька й підступна, ганебна й нечиста, гідна погорди й відсудження, варта тих численних приписів, щоб очиститися від дотику, погляду, розмови з нею. Вставала в нього перед його душевним зором мати, і язик ледь ворушився дякувати — не те, щоб проклинати.
— Єва знищила щастя цілого людського роду. Через неї терпимо й поневіряємося! Диявольське це сім’я, жіночий рід, і чим менше з ним матиме мудрий справи, тим краще йому і його душі, — говорив Гарім, і, співчутливо приховуючи, дзуміли свою згоду цілі збори.
— Але ж через жінку прийде і спасіння на землю. Чи ж не буде Месієва мати жінкою також? — несміливо намагався сперечатися Єгоханан, а присутні з подивом обзиралися на юнака, що пускався в суперечки з самим Гарімом. Але він відчував на собі ласкавий погляд матері і не спускав очей перед нахмареним Гарімовим зором:
— З тої Месієвої матері буде знятий гріх її праматері, — суворо відповідав Гарім. Але Єгоханан стріпував кучерями й не піддавався:
— Та ж матері пророків теж були жінки. Жінки праведні, побожні й варті шаноби. Невже й вони були тим найпосліднішим у Господевих очах? Невже й пророчиці, через яких також говорить Господь, були насінням диявольським, посудом бісовим?
Гарім зсунув брови, і слухачі причаєно дихали від такого нахабства цього молодика. Але Єгоханан не спускав очей, і равві починав посміхатися, погладжуючи бороду:
— Шляхи Єдиного є не до пізнання людині! Якщо й вибирав він із жінок Ізраелевих пророкинь, устами яких говорив до народу, то так само й ослицею Валаамовою сповіщав нам Єдиний свою волю. Але ж ніхто не буде твердити, що Валаамова ослиця належала до пророків!
Слухачі сміялися, а Єгоханан замовкав. Але не переконувався. Навпаки, залишався й надалі при своєму. Було щось виробленого, несправжнього, нещирого в цих фарисейських поглядах, щось такого, що ображало всі його почуття, всі недомислені, але започаті про це думки. Невже ж таки справді половина народу має залишитися нечистою? Як же тоді має Господь визволити цей нарід, як має поставити його над народами всієї землі, коли половина вибранців — диявольське сотворіння, ганебність, сором й огида для праведного? Половина, перед якою треба так само берегтися, як перед найбільшим гріхом; половина, що так само сквернить людину, як дотик трупа або тваринної стервоти… Ні, ні, так не сміло бути! Бо навіщо ж тоді Соломон, мудрий і боголюбивий Соломон, смів створити оці солодкі слова: