— «О, яка ж ти красна, яка хороша, подруго моя! Яка ти прекрасна! Ясна як місяць, чиста як сонце, грізна, мов військо з прапорами! Ти — немов печать на серці моїм, як печатний перстень на руці моїй! Бо як смерть міцне є кохання!..»
Живим і барвистим виринав із пам’яті гебронський потік, золотисте явище соняшного дівочого тіла. І знав, що навіть біль на межі приніс може гіркоту й сум, але не злобу, погорду й ненависть. Бо що розумілися на житті народу ті, які всім серцем своїм, цілою істотою своєю не читали цих слів царя й мудреця? Які ніколи не чули на рідних межах, як солодко мовчить земля й зідхає небо… І Єгохананові на один лише мент стискалося серце млосним жалем, що на тих межах він був лише глядачем. Хоч і не міг Єгоханан помиритися з фарисейськими поглядами на жінку, але послідовне дотримування тих поглядів у фарисейському житті викликало в його душі ще більшу плутанину. Коли хотів виконати закон, мусів і сам дотримуватися тих поглядів і часом починав сам сумніватися у своїх сумнівах. Щось, мабуть, справді є правдивого в цьому від’ємному ставленні до жіноцтва, коли всі мужі, такі вчені й достойні, були такі однозгідні в своїх поглядах на жінку. Ця душевна збентеженість то зростала, то маліла, то зникала, то знов об’являлася. Бо швидко нове оточення почало підсилювати її чутками й натяками, які розумів чим далі, тим більше. Але те, що побачив на власні очі, знищило усякий сумнів.
Прийшов раз до Гаріма зараз же після полудня. Була пора найбільшої спеки, коли навіть настирливі мухи ховалися в затінок з гарячих вулиць і площ. На Гарімовому дворі було порожньо, не зустрів нікого й у передсінку. Тепер у домі все поховалося до затінку, дрімаючи по прохолодних кутках. Єгоханан зупинився на порозі, вагаючись, чи йти далі, чи вертатися назад. Була саме пора полудневих молитов, коли в Єрусалимі не відбувалися відвідини. Але не хотілося вертатися до спеки вулиць, й, обернувшись до двору, вступив на сходи до стріхи. Знов спинився перед дверима до комірки. Не було чути звуків молитви, тиша на стрісі була така сама, як і в усьому домі. Вагаючися, взявся за дверний ремінь, тихенько відчинив й відчахнувся. Щось смуглявого, теплого, соняшною теплотою нагого молодого тіла вразило зір на ложі праворуч. Встиг побачити чорне, блискуче, в дрібушках кіс волосся, руки зі срібними кругами на зап’ястках, що прикрили нагі груди, перемет пруживих бедер. Але скорше, ніж млость несподіваного образу вдарила до голови, виріс перед ним Гарім. Розпатланий, у розхристаному одязі, безконечною люттю світилися його очі, а жилаві руки простяглися до Єгоханана, наче хотіли вхопити його за горлянку. Перелякавшися, сам не свій, з серцем, що тріпалося в грудях млостю несподіваного видовиська, вибіг Єгоханан за двері, скотився по східцях і не спам’ятався, як опинився на вулиці.
Довший час не згадував Єгоханан Симонові, з яким зустрічався й далі, про цю подію. Тепер він звик довірятися йому з усіма своїми думками і переконався, що Симон ніколи не сміявся і не глузував з нього. Навпаки, довгі розмови з ним на проході за місто ставали Єгохананові так само сучасткою його існування, як і фарисейство. Але щось стримувало розказати Симонові про несподіване видовисько, бо відчував, що воно, як колись садукейський диспут, надщербило його душу. Та все-таки відважився раз і розказав. Симон слухав з веселою усмішкою, а коли Єгоханан скінчив, як він утікав по східцях долі, — почав реготатися. Ні, не сміятися, а просто таки реготатися. Він коливався з боку на бік, вхопившися руками за живіт, і аж сльози виступили йому на очах. Єгоханан збентежено дивився на нього. Нарешті Симон перестав реготатися й витер рукавом очі:
— Пробач, Єгоханане, але дуже мені смішно стає, коли уявляю собі Гаріма з танцюристкою! — але коли побачив здивоване Єгохананове обличчя, додав поспішно: — А ще смішніше мені робиться, коли уявляю собі, як ти тікав звідти!
— Що ж тут смішного, Симоне? — не втримався від докірливого тону Єгоханан.