— Скажи ж мені, Ісаве, — звернувся Гарім до сліпого, — чи боліли тобі лише очі, чи може ти мав ще й інші болі?
— О, ні! Не лише очі! — забідькався, підносячись із землі сліпий. — Ціле тіло моє горіло від гарячки, як солома полум’ям. Думав я, що вже мало залишилося мені днів життя, такий я був хворий і немічний!
— Бачиш, Йосифе! Майже при смерті знайшовся був Ісав, коли втратив очі. Чи ж не станеться так і винуватцеві, коли виконається над ним твій присуд? Якщо виколять йому обидві оці, хто з нас заручиться, що не стратить він у наслідок цього й життя? Але ж у законі сказано, що лише око за око, а не життя за око! Що ти скажеш на це, високодостойний Йосифе?
У Гарімовім тоні вже виразно бриніла перемога, і Єгоханан бачив, яким благальним зором дивився на нього обвинувачений. Йосиф вагався з відповіддю. Гарім поставив його в неможливе становище. Сперечатися з ним далі при юрбі він уже не хотів, бо відчував, що Гарім матиме не один викрутас, який з’єднає йому прихильників не лише серед слухачів, але й між членами суду. Справа була програна. Треба було тепер знайти лише гідний спосіб відвороту.
— Я все-таки, Гаріме, триваю, на запропонованій карі. Але щоб ми даремно не витрачали часу — порадимося про це самі, не прилюдно, й вирішимо по більшости.
Він піднісся й подав знак. Сторожа закричала, оточуючи винуватця. Над юрбою знявся галас. Судді вставали, залишаючи портик. Серед загального гамору Єгоханан мусів до Симона кричати:
— Що це? Вже кінець?
— Кінець, Єгоханане. Підемо й ми!
— А як же присуд?
— За пару днів. Але я тобі його й так скажу: заплатить Натан гривню, та ще й невелику!
— То ти вже так віриш у Гарімову перемогу?
— Я лише знаю, що Гарім виконає все те, за що йому було не зле заплачено!
Єгоханан так здивовано подивився на Симона, що той засміявся:
— Так, так! Заплачено! Чи ти думаєш, що фарисеї роблять що-небудь дурно?
— Ти знаєш напевно?
— Якби не знати! Таж сам я і платив Гарімові. Та ще і не мало. Ми на своїх людей грошей не шкодуємо.
І, бачивши цілковиту розгубленість Єгохананового виразу, Симон лише засміявся і пірнув у натовп.
— Мир з тобою, юначе!
Єгоханан здригнувся від несподіваного оклику й обернувся. Обсмалений сонцем і оброслий сивим волоссям, як стовбур оливи мохом, дивився на Єгоханана літній селянин. Сперся на мотику і мружив ласкаві очі, роздивляючи юнака.
— Мир і з тобою, мій пане!
— Далеко зайшов ти з Єрусалима!
— Звідки ти знаєш, що я з Єрусалима?
— Ти подібен на пророчого учня.
— І це також пізнав ти, пане?
— Так. Руки в тебе неспрацьовані, лиця твої не спалені сонцем і ноги не подряпані терном доріжок і меж. Твоє місце у храмі, в первосвященичому палаці, на зібраннях мудрих і вчених. Чого шукаєш ти на цих межах?
— Шукаю спокою…
— Замолодий ти, щоб уже тужити за спокоєм!
— Чи ж роками лише міряється вік людини?
І знов тиша. Аж сюди, звідки Єрусалим здавався лише далекою сірою плямою будинків зі світлим островом храму серед неї, аж сюди звик останніми часами все частіше ходити Єгоханан. Брав із собою кусень хліба твердого, остюковатого храмового хліба, й залишав Єрусалим на цілий день. Далі, якомога далі від міста! Так нестерпно хотілося часом покинути назавжди той галасливий притулок ошуканства! Не бачити вже храмових подвір’їв, не відчувати запаху жертовної крови, не чути викриків юрби й фарисейських спорів. Ішов за місто, очікуючи, що інші, лагідніші, думки й настрої опанують істоту. Але примара єрусалимського життя не покидала його і серед тиші піль. Ах, чому на гебронських межах були такі прекрасні думки, а тут їх немає? Чому? Куди поділися вони?..
Селянин постояв хвилинку біля плота й знов вернувся до свого порпання на винниці. І радий, що не мусить розмовляти, залишився Єгоханан знову на самоті. Було так лагідно дивитися на лапасте листя виноградних ліз і віяла пальм, на фіґи, що достигали в гущавині різьблених листків, на сірість левадних огорож і димистий синюватий обрій. Великим тілом людини припадала Єгохананові його земля. Великим прекрасним тілом із горбів, садків, лісів, піль і неба. Красна і приваблива лежала вона, як колись там… та… на гебронських межах, і солодкістю обіцянок дихало від неї, як від тої прекрасної, що її оспівав цар і пророк: «Коханням сповнені уста твої, о дружино! Молоко й мед під язиком твоїм, а пахощі одягу твого, як аромат Ливану!..» Тільки серце в неї було хворе!.. І як прийшла думка на хворе серце, так і стрепенувся Єгоханан. Бо тим хворим серцем був Єрусалим.