Останнім часом вже якось по звичці лише залишався Єгоханан серед фарисеїв. Ще виконував приписи закону, постив, молився й диспутував, але не відчував від цього жадної радости. Коли ж часом підлесливий фарисейський підскакевич пробував назвати його равві — він аж стрясався від неприємного почуття. І сам не спам’ятався, коли це знов прийшло на нього таке саме, як тоді, після розриву з садукеями. До смертної тоскноти почало нудити його душу фарисейство, їхні стремління, їхня гонитва за зовнішнім виконуванням закону. «Смердить мені дим ваших жертв! Пахощі ваші набридли мені, а тучні офіри зогидилися!» — згадував собі пророків, коли тікав до спокою піль, коли не хотілося вертатися назад до храмових подвір’їв і остогидлої комірчини. Але сьогодні треба було вертатися заздалегідь. Бо починалася субота, й він не міг бути відсутнім на молитвах у Гарімовому домі, де для зустрічі суботи збиралися всі фарисеєві учні: «Що сказав би на це Гарім, якби не побачив мене сьогодні», — подумав за звичкою Єгоханан, але зараз же з огидою відігнав від себе образ свого учителя. Той, хто спочатку здавався йому гідним наслідування законником, той, хто, думав раніше, віддавав себе цілком і всього на службу народові й законові, той був лише крамарем-ошуканцем, не кращим від храмових міняйл. Ні, навіть гіршим! Бо ті вимінювали лише гроші, на кожному асі ошукуючи довірливих прочан, а цей ошукував ізраельські душі… І з кожним кроком ближче до міста закипала в Єгохананові все пекучіша злість на Гаріма, на цілу фарисейську челядь.
Але пощо так довго чекав? Чому лише сьогодні збурилося серце? Чи ж раніше не було причини до цього? Було! Та ще й скільки! Але, мабуть, це лише сьогодні перелилася чаша гніву, до якої кожного дня, кожної хвилини спадали краплини неправди й омани, краплини фарисейської правди. Бо ось вони ненавиділи іродіянське здирство, огидою був їм кожен митар, що збирав для панів своїх податки з народу. Але самі вони жили і товстіли з того ж самого народу. Ось вони докоряли садукеям за їхні розкоші, а самі потайки обжиралися й упивалися не гірше від римських достойників або іродіянської верхівки. Ось вони з презирством позирали на жінок, а самі водили до своїх домів сирійських плясальниць і замикалися з ними в молитовних комірках… Єгоханан з огидою пригадав собі випадок з Гарімом. Думав тоді, що Гарім після того не схоче вже навіть і розмовляти з ним. Але на другий день при зустрічі законник говорив з ним так, наче нічого не сталося, й між іншим закинув недбало, що немає в тім для нього, Гаріма, жадного гріха і скверни побавитися з сирійкою. То лише гріх для простих, невчених, селюхів! Не для вченого законника. Бо вчений і мудрий знає, як відмолити, очиститися жертвами й кадінням, обіцянками й дарами. То гріх лише для амгаареців.
Як же зненавидів Єгоханан це слово! Амгаарец — простий! Та хіба ж не простий є увесь Ізраель? Хіба ж не з ним, невченим і простим народом чабанів, зробив Господь вічну умову? Чи ж не його, простого й незнаного, вибрав Єдиний собі з-поміж усіх народів світу? Навіщо ж погорджує ним кров цього народу, від народження такий самий амгаарец Гарім? Чи ж і Месія має прийти лише для них, вибраних? Для них — книжників, законників і гаонів?..
Тепер уже Єгоханан був мудріший. Не пускався до диспутів з учителями. Бо все, що було йому дорогим, важливим і цінним, усе, за чим стояв цілою душею й мислею, — все могли перекрутити, перевернути, перелицювати, якщо це годилося для їхніх потреб. Біле зробити чорним і зелене — червоним. Та і його самого цілий час навчали цій самій огиді! Щоб міг нарешті стати достойним наступником такого ось Гаріма. Щоб знав нарешті тисячу тисяч приписів і вмів, коли треба, викрутитися з кожного. Щоб умів назовні показувати ненависть до садукеїв, іродіян, усіх чужинців, але приймати їхню ласку, їхні гроші, їхню охорону! Молитися за нарід й пишатися, що життя віддає за нього, але тим народом уважати лише своїх однодумців. Знати все про покору, але гордощами перевищувати й Кармаль! Така буде його доля, доля фарисейського хаберима, храмового гаона! Варто було для цього лишати Геброн, бути назореєм, пророчим учнем, товктися по храмових подвір’ях?..
Прудка нехіть стискала тепер усе частіше Єгохананове серце. Мав правду пророк, коли до повії Аголи прирівнював Єрусалим. До невдячної, зрадливої, розвезеної, нахабної повії! Пророків мордувала, жінок наводила на розпусту, мужів манила і дітей зводила… Зверху були пахощі, срібло й золото, шарлат й лен, а всередині всіляка мерзота й огида!.. Такими далекими, безнадійно недійсними видавалися тепер гебронські мрії. Бо так легко здавалося тоді: прийти лише до Єрусалима, посвятитися в храмі, а потім гукнути слово до старших і малих, учених і простих, чоловіків і жінок! Гукнути слово, від якого спалахне душа народу великою ревністю жертви. Це тоді, ах, як давно, були на гебронських межах ті мрії, були на устах ті запальні слова, згучали невідкличні Давидові благословення. Чи знає тепер Давидова душа, що терпить Єгохананова душа в цьому місті?..