Про все це Єгоханан говорив з Симоном при своїх принагідних зустрічах. Той вислухував його, притакував, піддавав своїх кілька слів, але, як і далі, не давав жадної поради. Навпаки, одного разу навіть спробував виправдувати фарисеїв, що не всі вони, мовляв, от як Гарім, облесливі і дволичні. От, наприклад, недавно прибулий до Єрусалима александрійський гаон Нікодем. Чи не хотів би Єгоханан пізнати його? Ні, Єгоханан не хотів! Він сам тоді здивувався, з якою рішучістю відкинув цю Симонову пораду. А Симон уважно вислухав палке обвинувачення юнака, що якби Нікодем був кращим, ніж інші фарисейські гаони, то не терпів би мовчки всієї їхньої обманної чинности. Ні, немає між фарисеями ліпших і гірших! Усі однакові! Нічого не сказав тоді Симон, нічим не потішив роз’ятрену Єгохананову душу, й марно очікував юнак від нього будь-якої помочі. Тепер, заглиблений у свої пекучі думки, він навіть не помічав на шляху до міста нерівностей дороги й увесь час спотикався.
Лише в узькій вуличці передмістя звільнив Єгоханан крок. Як тільки-но тінь вечора діткнеться храмового даху — почнеться субота для всіх ревнителів закону. Для простих може бути трохи пізніше, із першою зіркою на вечірньому небі. Але ж то лише прості!.. Та на вулицях усе ж був передсвятковий рух. Усе поспішалося додому або до молитовень. Усвідомивши собі їхній поспіх, схаменувся Єгоханан, що йому немає куди поспішатися. У Гарімовому домі без нього напевно обідейться. І відчув, що від цього рішення йому стало легше. На розі трохи затримався, щоб з юрби ходців вислизнути до маленької вулички, де в простій молитовні завше сходилися галілейські земляки на свої суботні молитви. Проста молитовня з простими людьми саме відповідала його теперішнім думкам. Може серед цих галілейських чабанів і рибалок зіллється його душа з усіма простими душами цілого Ізраелю, що лежать сьогодні, прості й нагі, наче ненароджені немовлята, перед престолом Єдиного… Уже був за порогом, але відчув, як чиясь рука вхопила його ззаду за одяг. Шарпнувся, але рука тримала міцно, но й мусів обернутися. Дід, з сивою бородою, майже до пояса, тримав його за полу. Уже з першого погляду пізнав Єгоханан, що то фарисей. Старанно закручені сиві кучері, довгі рясні тороки на одязі не лишали жадного сумніву. Але був разючий неспівлад між його зігненою, покірною постаттю й дорогими тканинами його одягу.
— Чого хочеш? — прудко кинув старому, й увесь настрій сьогоднішнього дня знайшов свій вираз у нехіті його тону.
— Прошу тебе, любий перехожий, порадь мені! Заради спасіння душі своєї порадь мені, — сльозливо-влесливим голосом застогнав покірно дід. — Хіба ж ти не знаєш мене? Хіба не пізнаєш, любий перехожий?
— Не знаю, пусти мене! — шарпнув від нього полу одягу Єгоханан.
— Ах, ах! Горе мені! Ти не знаєш мене! Я — Беназар, старий недостойний Беназар! Тепер уже пізнаєш мене? Ні, не пущу, тебе, поки не порадиш мені! — і старий ще міцніше чіплявся за Єгохананів одяг.
Єгоханан хотів відштовхнути старого, але довкола вже зібралася юрба. Тісне коло оточило їх обох, і Єгоханан аж на своїй потилиці відчував дихання і сопіння зацікавлених, а на своїй постаті — їхні допитливі погляди. «Беназар, Беназар!» — було чути шанобливі оклики. «Равві Беназар, мудрий Беназар питає тебе, хоче твоєї поради, юначе!» — гукнув хтось Єгохананові до вуха. «Яка честь для такого зеленого молодика!» — чулося з другого боку… А старий далі стояв перед ним у покірно-робленім уклоні, очікуючи відповіді. Єгоханан ніяковів і злився. Що йому справді до цього фарисея, хоч би й якогось там равві Беназара, що зупиняє його посеред вулиці, чіпляючись за якусь вигадану поміч! Але втекти вже не було можливости й мусів слухати далі:
— Не знаю тебе, юначе, — скреготів навмисно-жебротливий голос діда. — Але прошу тебе, поможи мені радою своєю! Чув уже ти, що я, Беназар, найученіший і наймудріший, — при цих словах старий аж випростався, й шепіт згоди пройшов натовпом, — але від тебе, молодика, чекаю поради. Слухай: усе, що наказує закон, те виконував я, всі приписи справджував сумлінно й неліносно, по всі дні життя свого ходячи по стежках Єдиного, хай навіки хвалиться ім’я Його! І ось тепер не маю вже я чого чинити! Чуєш, не маю! Уже все виконав, усе справдив! Дай же мені раду, юначе: що робити мені, щоб і далі ще вдосконалюватися, бути ще більше праведним і мудрим?..