Старий ойкав, скиглів і схилявся та нарівнювався в уклонах. Єгоханан уже все знав. Так це ось був славетний Беназар, знаний книжник і законник, такий учений і мудрий, що навіть не з кожним хотів говорити, щоб не набратися часом від дурня глупоти його. Ніхто краще від Беназара не знав усіх приписів закону, навіть і тих найдрібничковіших, на всі випадки життя. Це лише в нього можна було довідатися, якого очищення вимагає забитий на щоці комар, мушинний слід на сувої закону, хробак, роздушений у яблуці притиском зубів. Це він, злапавши блоху, виносив її на дах, пускав там і швидко відставляв драбину, щоб блоха не могла злізти. Так не потребував він очищення від проливу блошиної крови, а самий лише дотик до тварини можна було відпокутувати короткою молитвою. Ніхто не мав довших торочок ніж він, ніхто довше від нього не молився на перехрестях вулиць, щоб бути прикладом і докором усім грішникам, ніхто не давав жебракам милостині з вимогами таких довгих похвал добродієві! Ніхто, лише Беназар, мудрий і вчений Беназар!
Уся злість сьогоднішнього дня кинулася на Єгоханана. Ось де була хвороба, яка роз’їдала Єрусалим! Це ось була та розпуста, яка розкладала нарід! Бо мало хто з фарисеїв був такий, казали, багатий, як Беназар, ніхто не мав таких гарних невільниць, а про його збірку коштовних самоцвітів, серед якої навіть був найрідкісніший лінґкиріон, казали, що вона є однією з найкращих у цілій Сирії. І цей шахрай і облудник питається, що має робити для свого удосконалення? Застановляє людей на людних перехрестях і стримує їх своїми підробленими стогонами й бідьканнями. Лише-но, щоб користати з іще більшого подиву юрби, щоб знов і знов чути своє ім’я, як наймудрішого й найправеднішого з цілого народу.
— Ось тобі порада моя! Свою збірку самоцвітів, самоцвітів найдорожчих, що таких гарних немає ані в скарбниці храмовій, роздай завтра на цім перехресті й тоді будеш справді найправеднішим і наймудрішим серед Ізраелю!
Єгоханан викинув це Беназарові просто в обличчя, вигукнув злобно й дошкульно, побачивши із задоволенням, як відчахнувся від нього дід, як прудко нарівняв своє покірно скоцюрблене тіло. Хтось поблизу засміявся, почувши Єгохананову пораду, але дальші ще гукали своє:
— Пораду! Дай, юначе, пораду мудрому й праведному Беназарові!
Але Єгохананові вже докучило стояти так під соткою зацікавлених очей. Зігнувшись, він упірнув у юрбу, залишаючи за собою Беназара й натовп, що гудів біля нього.
Гнів кипів у Єгохананові, коли він прийшов до своєї молитовні. Молитви вже почалися, але й серед них не залишав його розбурханий гнів. Щось невимовного тріпалося в його істоті дрібною спонукою. Не знав до чого, але відчував, що мусить статися щось, мусить статися вже тепер, ось зараз. І коли прийшов час читання закону — сам не спам’ятався, як виступив уперед й узяв один із сувоїв. І зараз же заспокоївся. Тремтіння раптом урвалося, і щось гостро-студеного пройшло через його істоту, коли доторкнувся гарячими руками полотна сувоєвої загортки. А коли розгорнув сувій і лише глипнув на перші рядки — заспокоївся цілком. Уже знав про що, а головно як, буде говорити. І, піднісши голову та тріпнувши кучерями, навіть і не поглянув до закону, а виразно і дзвінко зарецитував:
— І ось це був гріх Содоми, сестри твоєї: гордощі, ситість хліба і надмір спокою!
У молитовні стало ще тихіше. Здивовано переглядалися передні, ставали навшпиньки задні, хоч і так, навіть у непевному світлі лямпад, юнака було добре бачити цілому зібранню. Шепіт запитів перелітав молитовнею. Було від чого: таких слів давно вже не було чути з цього місця, та ще й від незнаного молодика. То лише в Галілеї відважувалися часом у молитовнях маленьких міст вибирати зі закону такі місця… Не в цьому місті, де навіть стіни мали вуха…
А Єгоханан, віддавши сувій слузі, навіть і не сів до кріселка, а став біля нього, стрункий і нап’ятий, наче молодий кедрик. Гостра ясність пронизала його істоту, просвітила блискавкою всі закрути думок, не залишаючи нічого неясного й недодуманого. І голос був ясний, а слова дзвінко і влучливо злітали з його уст. Так! Лише ситість і надмір спокою є тим найбільшим нещастям, від якого терпить нарід! Це є найвище зло, найпривабливіша омана, найоблудніша неправда, яка лише може впасти на цю землю! Це воно, приманливе й зазивне мариво безмежних ситощів і безграничного миру, заколисує солодкими снами, мріями безтурботности, безконечністю солодкого відпочинку. Це ситість душі й тіла та надмір спокою маняться кожному нуждареві як найвища ціна за всі зусилля його життя, як найвища нагорода за всю безуспішність праць і життьових страждань. А багатій жахається, коли уявить собі, що може їх втратити. Тому-то і приваблюють так міцно кожну плитку істоту брехливо-солодкі заклики за всяку ціну змагати до ситости і спокою. Це заради них згинаються так низько хребти слабких перед сильними і сильних перед могутніми! Щоб, боронь Боже, не спали черева їх, не позападали очі й не пообвисали лиця! Тому-то за ситість продають чужинцям нарід князі його, за ситість служать їм неправдою слуги їхні! І за кавалок намащеної медом паляниці готові витерпіти всі наруги й знущання пануючих. Як ті воли, що тягнуть спокійно воза, бо байдуже їм, чим навантажили його погоничі: награбованим чи поштиво набутим майном! Лише-но щоб діп’ялися вони в свій час до повних ясел, щоб не перешкоджали їм спокійно ремигати…