Єгоханан уже не бачив перед собою молитовні. Ані її сірих мурів, що по них плигали тіні від блимотливих лямпад, ані цілого цього зібрання, що починало вже хвилювати стримуваним неспокоєм. Він уже навіть не до них і говорив. Він промовляв до когось іншого, хто, просякнувши ці мури й стіни, тисячами насмішкуватих очей дивився на нього, кривлячи поблажливо уста і стримуючи широкий позіх. Єгоханан пізнавав його. Чим переконливіше говорив, тим обличчя «того» ставало виразнішим і знайомішим. Це було навіть і не обличчя, а якась пика, потворна, химерна й безфоремна, що кожної миті мінялася, як відбиток у неспокійній воді. Але в ній виразно пізнавав Єгоханан окремі риси всіх тих, з якими зустрічався в цілому житті. Було в ній щось від улесливости Небата, байдужої задоволености Зофара й Елія, поблажливости Олександра, зарозумілости Архелая, хитрости Гаріма й самовпевнености Йосифа. Всі, всі, що наповнювали його серце відразою або тривогою, нехіттю або обуренням — всі складалися по одній однісенькій рисочці, щоб створити цю відразливу й заразом привабливу істоту. Вона й притягала, бо її надило переконати, великим зусиллям пересвідчити, відданістю й щирістю знищити її байдужість і ремигальну задоволеність… І юнаків голос міцнішав, а очі темнішали.
— …Бо в надмірі спокою й ситости криється глибина падіння й безодня пониження! Чи ж не добре велося нашим предкам в Єгипті? Казани були повні м’яса, столи вгиналися від паляниць і цибулі, пива були цілі озера. Але за ці достатки терпів нарід ті страшні пониження, найболючіші праці єгипетські! І лише шляхом труду й боротьби, недостатків, голоду і змагань привів Вишній свій нарід до обіцяної землі! Але нарід лише вмів стогнати на всі небезпеки і труди довгого шляху з Міцраїма. Повсякчасно марилися йому єгипетські масні казани, злобою й непослухом ставився нарід проти волі Вишнього і слів свого вождя. Що сталося б з нами, якби ця грішна туга за спокоєм та опанувала тоді нарід і вождів? Якби велику і святу тугу за обіцяною землею проміняли на масноту міцраїмських горнят? Що залишилося б з нас у полоні й неволі? Де б ми були тепер? Хто заступив би нас перед обличчям Єдиного?..
Захоплений уявою і словом не помічав Єгоханан замішання в молитовні. Старі, сиві діди обурено оглядалися один на одного, але ще слухали. Молодь натискала ззаду, щоб бути ближче до дивного молодого законника.
— А чого чекаємо ми від Месії? Великого спокою? Масних горнят? Розкошування й ситости аж до блювоти? Чекаємо, щоб цілий нарід упав у гріх Содоми?.. Щоб гордощі оп’яли його, вивели на верх найвищої скелі і шпурнули в долину пониження й одчаю?..
Але він уже не встиг докінчити своїх палких запитів. Молитовня вибухла. Підштовхнені ззаду рядами молодших, двигнули допереду старші й притиснулися до самого підвищення, на якому стояв Єгоханан. Трусилися сиві бороди, тремтіли на чолах скриньки закону — тефіліни{57}, підносилися жилаві п’ястуки, і низький гул старих, бурчливих голосів був важким тлом для прудкої дзвінкости молодших.
— Мужі достойні! Та це ж самарянин! Мерзенний ґарізімець! Поганить молитовню, святе місце оце і святий нарід із ним? Геть! Геть!
Дехто з передніх підносився навіть навшпиньки, зводячи руки, немов намагаючись ухопити Єгоханана пазуристими пальцями. Сухі, жилаві руки, що аж коцюрбили кістляві пальці від жадоби вхопити його, загрузнути в м’ясо й поторощити кості. Вже підносилися й пальці, але ззаду борсалися молодші, і їхні дзвінкі оклики перекривали гул старших!