— Не самарянин він! Знаємо його! Галілеянин, як і ми! Пророчий учень! Законник! Ласкавість Господня говорить його устами! Дух Ісаї на нім! Це справді жадоба спокою й загарбливість старших нищить нас! За римську паляницю продається Ізраель! Месія, Месія!
Були це давно вже не чувані слова в цій молитовні. І крик розростався. Уже починали забувати про Єгоханана як про причину й знаходили потрібним пригадувати собі взаємні порахунки. А Єгоханан усе ще стояв на підвищенні, наче затуманений цим видовищем, що викликав вибух його палкости. І хто знає, як довго стояв би так, коли би з юрби не вислизнув Симон. Він скочив до Єгохананового підвищення, смикнув його за полу і стягнув долі. Не встиг Єгоханан навіть і обізватися, як Симон ухопив його за руку й повз стіну потяг до виходу. Усі збилися купою до середини молитовні, й ніхто вже не звертав уваги, де подівся промовець. А за відхиленою занавісою дверей прийняла Єгоханана темна зоряна ніч і тиша передсвяткового міста. Хотів затримати Симона, почав уже говорити до нього. Але той лише злегка штовхнув його в спину, обернувся і зник у молитовні знов. Єгоханан хвилину постояв, прислухаючись до крику, дивлячись на тіні, що стрибали по освітлених із середини віконних занавісах, і пішов геть. Не усвідомлював, куди йде, але втомлені ноги самі несли його звиклим шляхом до храмового подвір’я. Пройшов через тихі, безлюдні переходи храмових подвір’їв, де в брамах, під блимотливими каганцями підносив голову, щоб дати пізнатися сторожі воріт, і швидко був на місці. Двері кімнати були замкнені зсередини, незважаючи на духоту ночі. Але Єгоханан знав, як відсунути простий засув. Відчинив двері, відхилив занавісу і спинився на порозі, вглядаючись у темноту. Приглушений жіночий сміх доносився з постель. У темноті Єгоханан скорше відгадував, ніж бачив принадливу смаглявість жіночих тіл.
— Це ти, Єгоханане? А ми й не чекали тебе сьогодні. Думали — ночуєш з Гарімовими плясальницями! — звучав насмішкуватий Зофарів голос, і дзвінкий регіт Елія змішався з веселістю притишених жіночих голосів.
— Ходи, ходи ближче! Наші сулямитянки не полохливі! Начулися вже досить про Єгоханана, прекрасного Йосифа з Геброна. Хотять пізнати його ближче, — не вгавав Елій, хоч чути було, що жіноча рука зі сміхом затуляє йому рота.
Єгоханан не міг витиснути з себе ані слова. Лише стиснув п’ястуки, що аж нігті втялися в долоні. О, він давно вже знав, що Елій і Зофар більше товчуться біля жіночого подвір’я, ніж біля храмового жертовника. Він добре знав, чому не хочеться їм залишати храму. Такого легкого і безтурботного життя не знайшли б вони в цілій Палестині. Тут нічого не треба робити, лише плескати мудрим, праведним і вченим на перехрестях, зібраннях і в молитовнях. Чим більше оплескувати — тим менше працювати! Та ще й мати під боком так легко приступних дівчат із жіночого подвір’я. Це все давно знав Єгоханан. Але, щоб привести цих, як назвав їх Елій, сулямитянок аж до чоловічого подвір’я, до відділу пророчих учнів, та ще й у суботу — цього було забагато навіть і для розпусти! Рішуче забагато!
— Знаю, що не полохливі! Хіба повії бувають полохливі? Як і ви, насіння фарисейське! Огида перед лицем Єдиного!
Регіт був відповіддю на його обурені вигуки. Не чекаючи вже далі нічого, вибіг Єгоханан знов до притихлої ночі, знов пройшов через усі брами храму й заблукався до темряви єрусалимських вулиць.
— А чи годиться в суботу рвати овочі?
Єгоханан шарпнувся, яблунева гілка виховзнула йому з руки і шмагнула по обличчі. Субота! Справді! Тому-то так і порожньо на полях і пусто на дорогах. Субота! Та ж це лише вчора він промовляв у молитовні, цілу ніч проблукав по місті, десь дрімав у кутку під муром, кудись ішов при перших променях сонця. Ні, це було не вчора. Було давно, предавно, такого давнього часу, що сьогоднішній день міг і не бути жадною суботою. Але дух фарисейської звички й законности винувато шарпнувся в нім: найбільший, найнепростиміший гріх для книжника, найтяжчий гріх для амгаареца — непошана до суботи. Зривати яблука — знесвячувати свято!.. Але той самий селянин, що вчора з ним розпочав балачку, стояв одаль і ласкаво всміхався. І Єгоханан знов відчув пекучий голод.
— А чи годиться в суботу вмирати з голоду? — його голос звучав докором — і селянин пильно подивився на нього.
— Я думав, що ти пророчий учень і тепер десь знаходишся при храмі. А ти так спозарання покинув місто, що зайшов уже аж сюди!
— А я теж думав, що ти цього часу в молитовні, як кожен муж народу!